«Дивлячись на цього миршавого дядечка, і не скажеш, що його разом з братами називали Чортами і що вони наводили жах на всіх тутешніх багачів. Якщо вони й справді були Чортами, то цей у них був хіба якимось однорогим і безхвостим бісом-невдахою, — розмірковував далі Голота, дивлячись на худеньку шию свого поводиря. — Хоча, з іншого боку, вигадливі й підприємливі Микольцьо й Іванцьо вже років з десять як гниють у землі, а їхній обережний старший брат живий-живісінький. Тож ще незрозуміло, хто з них спритніший», — резонно заперечив сам собі Голота й знову зиркнув на Куца, який рухався підземеллям, пробуючи ногою кожен підозрілий виступ і вживу демонструючи прислів’я «Festina lente[40]».
Нарешті Михальцьо зупинився й підняв пальця догори. Голота загальмував, вгатившись йому у спину головою.
— Це вже ми під тринітаріями, — сказав старший Чорт, піднімаючи каганця до якоїсь позначки. — Пішли покажу вихід до підвалу кам’яниці...
Хід розділявся на два рукави. Вони пірнули у лівий. До напівзаваленого камінням отвору, який підпирали залишки дубових дверей, ішли вже не в багні, а по мокрому, але ж пісочку. Михальцьо щось шепотів, та Голота не розумів і половини його слів.
— Це підвал будинку, сюди ченці мало потикаються. Аби вийти, треба кілька камінців відкидати і двері прочинить. Через цей підвал ми до Джевецького колись залізли...
— А далі куди нора йде? Отой, основний хід?
— Він розділяється. Одна нора йде на Вишневецьку, інша — до василіанського монастиря.
— До василіянів?! З монастиря можна дійти на Вишневецьку?
— Можна. До будинку старости.
— До будинку старости?!
— Так, — відповів переляканий Голотиними криками Михальцьо. — Від василіянів до кімнати у палаці Сангушків, — ще раз підтвердив.
Голота механічно кивнув у відповідь, облизавши губи.
— Туди йдемо, Чорте.
Підземна дорога від тринітаріїв до василіанського монастиря була широкою, неначе вулиця на поверхні. Над головою — хоч і низьке, але склепіння, під ногами — сухо, а каганець Куца вихоплював із темряви шматки давньої цегляної кладки. Вони йшли так хвилин з п’ять, поки нора врешті не вперлася в глухий кут. Куц показав угору.
— Ми до василіянів ніколи не ходили, бо то ж гріх великий — церкви обкрадати. Хіба колись Іванцьо заліз до єзуїтів, узяв маленького підсвічника срібного. Думаю, через той підсвічник нас Бог і покарав, — зітхнув він. — Он той камінь, його відсунути треба. Це хід, але куди він виходить — я не знаю.
Голота подивився угору. Він узяв каганець із рук Куца й посвітив трохи, а тоді торкнувся пальцем свіжих подряпин на камені. Голота припідняв його — почувся характерний звук. На відміну від Михальця Чорта, він знав, куди виходить хід. Прямо над ними стояв тапчан настоятеля василіянського монастиря отця Бернарда.
Розділ 22
У якому розповідають легенди
Абат Бернард сидів у кріслі, заплющивши очі, а молодий послушник читав йому вголос якийсь із розділів «Дослідів» Монтеня. Закутаний у ковдру сивий настоятель лише кивав головою, коли чув якесь улюблене мудрагельство філософа, й аж мружився від задоволення, повторюючи пошепки сентенції великого француза, які знав напам’ять. Голота, який завмер на порозі, ввічливо кахикнув — настоятель відразу ж розплющив одне око, а за ним і друге. З відчутним зусиллям він таки вийшов із напівсну і, навіть не встигнувши стерти блаженну усмішку з обличчя, повернувся до ліценціата. Той підняв руку з шаблею і рукавом витер пошкрябану щоку.
— Що з вами, мій милий друже? Чому ви такий стривожений?
— Нічого страшного, отче. Єдине що: треба допомогти вашому охоронцеві. Отому брату Циклопу, що зараз лежить і пускає криваві бульки в кучугурі...
— Господи! Яне, йди поклич братію й віднесіть пораненого... Чи мертвого? — занепокоєно подивився настоятель на шаблю Голоти.
— Живий, — запевнив той. — Напевне. Найімовірніше, — виправився ліценціат.
— І навіщо ви...
— Він надто багато питав, святий отче. Але це я завжди терпів. А от коли торкаються мого обличчя, не люблю, — провівши долонню по щоці, проказав Голота.
— Забудемо про той прикрий випадок. Думаю, як брат очуняє, я вас швидко примирю, — просто сказав Бернард і швидко змінив не надто приємну тему. Щоправда, згадав ще менш приємну.
— Як здоров’я мого милого Міхала? — отець Бернард турботливо насупився, явно примусивши себе думати про сумну пригоду з небожем. — Я вже збирався йти підтримати його святим словом, але Хохриттер відговорив. Сказав, треба дати хлопчику трохи підлікуватися...
— Я думаю, уже можна. Він попрохав запросити вас до нього сьогодні ввечері. Я саме через це й прийшов.
— О, дуже добре, дуже добре. Я навідаюся до нього... Йому потрібна підтримка, як нікому на світі. Господь завжди підтримує своїх дітей, навіть якщо діти вчиняють нерозумно...
Голота ввічливо слухав стандартні форми, які священик, мабуть, тисячі разів промовляв на проповідях. Схилившись перед настоятелем, він бачив, як рухаються губи отця Бернарда, відкриваючи червоні пусті ясна василіянина, й не розумів ні єдиного слова. У голові в нього роїлися купа думок, що їх ліценціат ніяк не міг упорядкувати. Голота аж напружився — так намагався заспокоїти й утихомирити цей вулик, що дзижчав у макітрі, й отямився, лише коли помітив погляд отця Бернарда, — він завершив своє святенницьке ґелґотання й тепер дивився на ліценціата, якийсь чомусь не поспішав відкланюватись, натомість стояв із застиглою ввічливою усмішкою, то стискаючи, то відпускаючи руків’я карабели.
— Отче Бернарде, хотів спитати вас... Я чув, ви цікавитеся підземеллями, — обережно почав Голота.
— Що? Кажіть голосніше, — абат високо підняв брови й приклав до вуха руку, вдаючи, що не розчув, хоч Голота й бачив, як здригнулися кутики Бернардового рота. Отець-настоятель явно зрозумів, що каже Голота.
— Підземеллями, високопреподобний отче, — із задоволенням голосно гаркнув Голота у вухо абату.
— Господь святий, не кричіть так, я ж не глухий, ліценціате.
— Вибачте, високопреподобний отче.
— Це вам хто казав? Знають про те небагато людей... Так, із самого дитинства мене не полишає мрія знайти підземне місто з легенд, — не надто ласкаво почав василіянин.
— Яке місто з легенд? — здивувався Голота. — Всі кажуть хіба про тунелі, що лежать під Кременцем...
— Тунелі, тунелі. То все полова, мій юний друже. Ті нори нічого не варті. Головне — куди вони ведуть.
— І куди ж?
Настоятель пильно подивився на Голоту, схрестивши руки на грудях. Він роздратовано пожував трохи своїм беззубим ротом, а тоді проказав.
— Якщо ви з тих жартівників і вирішили собі кепкувати, то йдіть собі геть, молодий чоловіче. Я нічого вам не скажу. І можете передати привіт тим, хто вас підіслав!
— Зовсім ні, високопреподобний отче. Я й не чув про те місто. Чесно кажу вам.
Голота виглядав ошелешеним, тож чоло настоятеля, вкрите зморшками, врешті розгладилося. Ще з секунду він порозглядав ліценціата, наче очікував, що той вибухне реготом, та зрештою почав говорити.
— Ті, кому я, старий дурень, розповів історію, вважають мене схибленим дідом, що любить казочки.
— Я не вважатиму...
— Може. А можливо, й ні. Але в будь-якому разі я вирішив, що розповім вам, то слухайте й не перебивайте дурними питаннями!
— Мовчу, — схилив голову Голота.
— Це все забута історія цього міста. Все своє життя я по клаптиках збирав...
— Що збирали?
— Уривки літописів, речення в старих фоліантах, легенди. Колись давно місце, де ми з вами стоїмо, було звичайною долиною річки. Люди тут не жили. Воліли селитися в гірських печерах, а не в низині, яку часто топило розливами повноводдя. Але з часом річка обміліла й відступила, а люди потроху почали спускалися сюди, де був плодючий ґрунт і добрі врожаї. Тут горяни будувалися так, як звикли робити це сотні років: копали глибокі землянки, схожі на печери, з’єднували їх переходами, а вже пізніше над ними ставили будинки. Так почався Кременець.