Напевне, усі ми четверо тієї ночі добре спали. Але наступного дня замість уроків нас відпустили додому за відрами, бо потім гнали збирати картоплю за лісом. І ми вирішили туди не йти, і нам навіть змовлятися не треб’ло, де зустрітися.
– Візьми рядно, а ти сокиру, а ти городника, я принесу лампу, – нагадує Славко, перед тим як повернути від школи у свою вуличку. – Треба б іще казанка, – додає після паузи. – І сірників, ну сірники – то не проблема, і солі також не забути…
– І сала, і карти, – додає Володька.
– Ну добре, і карти, – неохоче погоджувався Славко.
– І листка, і ручку, щоб записувати…
– Листа і ручку ти вже сам бери.
– А якщо нас не буде, а Лейтьоха запише? – оглядаюся я на шкільні вікна.
– Не сци, Олюню! Ти ж, здається, взагалі слабий, чого тобі переживати? – заспокоює мене Славко. – Грицик, а жараної риби? – ще нагадує він і смішно, мов щука в мультику «Ну, пагаді!», розкриває рота.
– Ага! – ще встигає розвести руками малий.
Вже утрьох, без Славка, ми виходимо із шкільного завулку на центральну вулицю. Якщо придивитися, то ми просто герої! Принаймні у власних очах ми виглядаємо уже іншими, за один день завдяки нашій таємниці ми виросли майже у велетнів. Навіть наша розмова тепер набуває іншого значення, іншої тональності. І хоча ніхто цього не помічає, та нам і не треба, щоб помічали, головне, що знаємо ми самі і що тепер ми маємо спільну таємницю – власну криївку.
Ми оживили легенду, хоча іще й не усвідомлюємо цього. Швидше відчуваємо серцями, що від учора світ навколо нас хоч і все той же, але все ж – інший, і ми у ньому також інші.
– А повстанці й зимою там сиділи? – запитує Грицик.
– І зимою. А де ж?
– Так, кожуха в моєї баби забрали і сиділи, – хмикає Володька.
– Може, то стрибки забрали, ти там знаєш? – повертаю я у Банякову вуличку, бо так ми трохи скорочуємо.
– А ти знаєш?
– Ще по хуторах сиділи, раніше у нас тут хутори були – і в Чорному лісі, і за лісом на Матівеччині…
– А де вони поділися, ті хутори? – Грицик і справді наче перший раз чує, хоч нами усе це вже давно говорено-переговорено.
– Ти як їй-бо! Як перший раз чуєш… У Чорному лісі ще є Михтониха, а на матійовецьких хуторах мій дядько Арсен живе, але він пристав туди з Матійовець, – пояснюю я.
– Ти бери копійки, хруню! – нагадує Грицикові Володька, а коли поминаємо Бараболишину вуличку, видає єхидно, наче ми не знаємо: – Бараболина за Вербою бігає, але він до неї не ходить…
Ми з Грициком, як і всі, у курсі цих перипетій, але при Славкові стараємося цього не виказувати. Але я і без Славка не підтримую розмови, а що тут балакати? Мені ще на футболі все було ясно, а Грицик, як завжди, наче і чує, і не чує.
– Файе-е! – гукає він. – Ту-ту-ту-ф! Ту-ту-ф! – гатить довгими, то він бачить за посірілим від пилюки штахетником таких же запилюжених і вічно зашмарканих Банякових малих, схожих на чортенят, і лякає їх.
– Ггггг! Срака! – показує йому язика найстарший.
– У-у, як дам! – підскакує до штахет Грицик.
– Тобі сказали, лиши дітей! – сіпається до нього Володька. – Я чув, що Баняк на атомному полігоні служив, чув? – раптом, наче велику таємницю, виказує він, і решту дороги ми обговорюємо, чи можна у криївці пересидіти вибух атомної бомби і скільки шарів землі й поперечних патиків треба для цього намостити.
– Три метри бетону, як мінімум? Чи п’ять? – оглянувшись проти сонця на річку, висловлює припущення Грицик.
За Баняковим городом, що відгороджений від дороги плотом, ми звертаємо на стежку через чиюсь так само ще не полоту картоплю, і Рудий згадує, що коли на воєнці Лейтьоха свистів їм своєю вставленою щелепою про ударну хвилю, то казав шукати будь-яку заглибинку, найменшу ямку, і втискатися в неї…
– Як то втискатися?
– А так! Але найкраще просто обмотатися у біле і повзти… Повзти, повзти…
– Куди повзти? – ловиться Грицик, бо щось би велике у лісі здохло, якби він хоч раз не зловився.
– На цвинтар, куди ж іще! – каже Володька і розпливається у задоволеній усмішці, але нам із Грициком не смішно…
На подвір’ї я застаю бабу Христю і маму у повному бойовому: із ряднами, а баба ще із відром та серпом. Вони зібралися полоти, і мене мама також нікуди не відпускає. Вона вертається зі мною до хати, щоб дати їсти, а поки я їм, розказує, що сьогодні вона з роботи раніше відпросилася і баба нам помогти прийшла. І я, і вона, і баба, то разом хоча б половину підженемо, бо люди вже копають, а на тому тижні, коли тато приїде з рейсу, і ми почнемо… Деякі люди й справді вже копають, але лише деякі.
Але мамі марно заперечувати, я мушу йти на город, і це найгірше, що взагалі могло мене чекати. І хоч я ще роблю кволу спробу злиняти, мовляв, обіцяв Славкові занести книжку, проте нічого з того не виходить.
– Яку ще книжку? – дивується мама. – Нехай принесе ті, що брав, Джованьйолі і «Землю солоних скель», ти казав йому, бо більше не побачить ніяких?
– Казав, казав…
А коли вийшли на город, то баба Христя до того часу вже знайшла у хопті залишеного мною городника, і знову довелося вигадувати, що ходив ворота на Позіхайлі вкопувати, а хлопці чекали, то на подвірок занести не було часу.
Баба поле не так швидко, як мама, але дуже чисто, вищипуючи пальцями кожну хоптинку, мама – то дуже швидко, а у мене якось і не швидко, і не якісно.
– Отако! Отако, диви, Олюню, живіше! – лагідно примовляє баба.
З оцим її примовлянням то ще гірше, ніж би просто мовчки сопіти, поглядати на ліс, де уже зібралися всі наші, чи слухати, як хором, над усією долиною, раптом почала русти [2]худоба на фермі, мабуть, уже час денного доїння.
– То не хлопська робота! – буркаю собі під ніс, але баба ще добре чує, навіть у хустці.
– Для доброго хлопа всяка робота почот! – відповідає тихо вона і підбирає за мною горішки картоплин, що викотилися із землі слідом за вирваним корінням хопти.
А мама тим часом бере серпа і, щоб потім не вертатися, вжинає траву з межі у рівень із сполотим… Я знову повертаю голову до лісу і раптом очам своїм не вірю: від Позіхайла, з горбка, високою межею ідуть до нас Славко, Володька і малий Грицик. Мама також їх помічає:
– О, вже твої футболісти, – киває серпом. – Славку, ти коли книжки віддаси? – гукає назустріч їм.
– Книжки? – перепитує він. – Завтра! Завтра вже й принесу! – бадьоро відповідає Славко. – А ми до вас! – нишком підморгує мені. – Якщо поможемо вам полоти, відпустите Олюня з нами, а то команда неповна…
– Ото молодці, ото гарні хлопці, – озивається баба Христя. – Ач, ач!.. – показує вона мамі на хлопців чорною від землі пучкою.
– Та ви що, дякую! – До мене нарешті доходить, що хлопці прийшли заради мене.
– То відпустите Олюня? – не звертає на мене уваги Славко. – Скільки він мав прополоти, де та норма, до куди?..
– О, до куди? Він мав одну норму, а для чотирьох вона вчетверо більша! – сміється мама. – Ну добре вже, що з вами робити? Он за ту кукурузку за годину дійдете – і буде добре… – показує вона на горб, під який тягнеться наш город.
– Ого! – виривається у Грицика.
– Ну ма! – мені також здається, що за годину це нереально.
Але Славко не торгується.
– Добре, тьотю, до кукурузки, то й до кукурузки, – каже він. – Ну давай, розібрали рядки і вперед!..
– Гуртом і батька добре бити! – примовляє бабуся.
– Слухай, а я вже думав!.. А ви молодці! – беру я собі рядки біля Славка. – Ну, як там криївка, на місці? – пошепки запитую.
– На місці, – так само пошепки відповідає він.
Поступово ми всі якось втягуємося в роботу, з хлопцями й справді навіть бабині примовляння не дратують, а, навпаки, начеб розважають, та й мама все підхвалює, для кожного знаходить тепле слово. Але найбільше їй подобається, як поле Рудий, чисто і скоро.
– Володька – як трактор! – сміється мама, вона й сама від нього не відстає.
– Дякую, тьотю, а то за що?
– Бо зразу видно, що і своїй мамі помагаєш…
– Хлопчик-Помагай, – не втримується Славко.