– Нічого собі. Що – німецька?
– Могла бути й німецька. Така з довгою ручкою, знаєш?.. Вони часто не розривалися.
Ми ще трохи покопали по черзі, просто пошпирхали землю, але безуспішно: одні корінці і жолуді, якщо не рахувати ще одного каменя. Хоча це ще також питання, де ці камені тут узялися. Не інакше, коли сошу клали, хтось закинув їх аж у ліс.
– Йдемо тоді, покопаємо, де німці… – Славко вже не діставав свого плану, а лише кивнув головою у напрямку долини.
«Де німці» – це означало копати при самій дорозі, по якій час від часу повз нас проїздили машини, і це створювало певні незручності. Славко не хоче, аби нас у чомусь запідозрили, і, зачувши машину, кидає городника, й ми вдаємо, що просто стоїмо.
– Тут вони залягали й відстрілювалися, повинні ж бути хоч гільзи, хоч одна? – тримає паузу Славко.
Біля дороги невеличкий насип, і ми на ньому й копаємо. Земля тут дещо твердіша, злежана. Майже нема корінців і жодного жолудя, зате повно дрібного каміння й дощових черв’яків. Тут уже лезо городника скрегоче раз за разом, черкаючи камінці, і ми вже просто перестаємо звертати на них увагу. Каменів ми вже не рахуємо, черв’яків також, хоча, якби збиралися на риболовлю, їх можна було б назбирати повну банку. Зате викопали п’ять іржавих кришечок від пляшок із газбулькою чи пивом, а ще – іржавого цвяха й кусок алюмінієвого дроту.
Коли ж після паузи, викликаної черговою вантажівкою, що прогуркотіла повз нас у напрямку Кременця і услід якій Славко випустив із городникового держала дві короткі й одну довгу, ми пройшлися вздовж дороги трохи далі й копнули там, то майже одразу натрапили на кубло земляних ос. Ми їх просто розворушили у норі, і вони навіть пробували нас атакувати, й ми мусили відбігти глибше у ліс.
– Ну добре, харе! – Славко витирає піт з чола. – Пішли ще з цього боку попробуємо, – показує він на підвищення, якщо стати обличчям назад до села, то зліва від дороги.
– Иги, правильно, не могли ж наші з одного тільки боку стріляти, – підтримую я його намір. – Якщо мали два «дегтярі», то один там поставили, а інший – тут… Навіть якщо й один, то все одно хтось мав і тут залягти, щоб уже з двох боків?
Мені вже трохи набридло це копання, але я намагаюся не подавати виду.
– Ми торік тут з мамою опеньки збирали, і тут, і кругом Лугу, – ділюся я спогадами. – Тут їх стільки було, я ще стільки не бачив! Такі-во шапки! – розтягую я якомога ширше вказівного і великого пальця.
– Великі – то робашливі, – кидає Славко. – Моя мама великі викидає, навіть не чистить.
– Не знаю, може, й там були робашливі…
Але Славко не дає мені договорити.
– Диви, диви!
На гілці перед нами й справді сидить, нашорошивши вушка, маленьке руденьке створіння.
– Иги, білка! – його здивування враз передається й мені.
Білка враз метається з гілки на гілку, перестрибує на інше дерево й карабкається догори.
– Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту!.. – проводжає її Славко самими лишень короткими. – Ту! Ту! Ту! – переходить на одиночні.
Тим часом білка зникає у верховітті, по соші гуркотить чергова машина, й через пару кроків ми знову починаємо копати. І з першого ж штика натрапляємо на мурашник. Це не руді парамуди, у мурашники яких баба Христя час від часу ставить пляшки із сиропом, збираючи для натирання їхмурашиний спирт, а звичайні чорні. Копати можна, зате землю перебирати незручно… Доводиться відходити далі, але, як ми згодом зрозуміли, мурахи нам і допомогли.
У п’ятій чи шостій скибі підваженої городником і перевернутої лісової землі, перебираючи землю руками, Славко між корінням нарешті намацує щось схоже на гільзу. Він очищає її від землі, виколупує тим іржавим цвяхом, якого ми від дороги прихопили, її серединку, і наша знахідка й справді виявляється стріляною гільзою. Тільки не від карабіна, автомата чи кулемета, а від мисливської рушниці. Такі гільзи ми часом знаходили взимку, лише паперові, але ще більше наприкінці літа на ставу, коли починається сезон полювання: у лепесі або у воді, коли їх прибиває до берега, особливо першої неділі, коли качки ще неполохані і всі багато стріляють.
Славко тре гільзу об рукав, і вона починає поблискувати жовтаво-мідним боком.
– Дванадцятий калібр, – каже тоном знавця.
– Дванадцятий чи шістнадцятий? – перепитую, щоб показати і свою обізнаність.
– Диви, навіть на око видно, що дванадцятий, – відставляє він гільзу у витягнутій руці. – А тут іще і біля капсуля: один крапочка два, бачиш? – І для ще більшого підтвердження плює на капсуль і знову тре об рукав. – То нічого, що вона у землі пролежала, якщо добре відмити і відчистити, її можна використовувати ще раз і ще раз, лише капсуля міняти. – У його голосі не так розчарування, як вагання. – То як, ще будемо копати?
– А може, попробуємо ще на колишніх криївках? – раптом з’являється у мене несподівана ідея.
– На криївках? – перепитує Славко. – А що там? А я, бачиш, до цього не додумався. Хоча їх там, напевне, уже всі перекопали і з міношукачем… Їх же у Чорному Лісі спочатку гранатами закидали, а потім підривали.
– А на Матівеччині?..
– Де на Матівеччині? – щиро дивується Славко.
– Є, мені дід Лук’ян показував, коли корови пасли… За Зарізаним на горбок, а потім направо. Ми там ще орла із гнізда зігнали.
– Із гнізда? – недовірливо перепитує Славко, хоча, видно, думками він десь дуже далеко.
Не змовляючись, ми починаємо йти-таки у напрямку Матівеччини, я несу городника. А Славко час від часу тре об штанину викопану гільзу, продуває її, і щоразу це схоже на свист.
– Так, дід казав, що із гнізда. Він там низько так пролетів над нами… Здоровий такий, чорний.
– Чорний – то не орел, – посвистує у гільзу Славко. – Тим більше, орли у нас не водяться, ми ж учили…
– Я і дідові казав, що не водяться, але дід каже, що орел.
– Бач, а тобі не подобається Орлик. Ні Ольо, ні Орлик, – начеб починає піджартовувати наді мною Славко.
Він усім нам попридумував псевдо. Ще восени: Грицик – Гонта, Тарас – Довгий… Але Тарас, після того як запалення схопив і воно йому дало ускладнення. Кажуть, щось там на суглоби, то більше з нами не ходить. Володьку залишив Рудим, а себе – Сірком. Але лише він нас так і називає, хоча раніше, ще як він ходив до баби за молоком і ми збиралися на лавці біля Філикової криниці, то всі ми були піратами. Він збирав нас своїми історіями про піратів, і деколи ми проводжали його аж у центр, щоб дослухати. І про це вже всі тоді знали, що він розказує нам піратські історії, і ще були бажаючі послухати, але ми чужих відгонили. Бо нам Славко розказував, а чужим не хотів.
Ніхто краще за нього не міг розказувати піратських історій, але то ще років зо два тому минуло. Мабуть, ми просто виросли із того віку. Тепер Славко придумує нам інше, і ми знаємо, що нікому не можна про це говорити. Він називає це таємною організацією, де ми маємо називати один одного тільки на псевдо. Але то трохи смішно виходить.
Того дня я тричі робив записи у щоденнику.
Зранку: «Ранокчудовий– теплий, тихий, сонячний… На душі легко, маю йти до школи».
Вдень: «На останньому уроці грали у футбола. Коли прийшов додому, поставив портфель, ліг на диван, розкинувши втомлено руки і ноги… Та, коли очі закрилися, я таки, мабуть, задрімав, бо примарилося, що хтось замахнувся на мене гострою шаблею, яку ось-ось опустить… М'язи мої, ніби передчуваючи цей страшний удар, напружилися, я весь стиснувся, стрепенувся й прокинувся… Не знаю, з чого б це, але подібне зі мною буває часто».
Ввечері: «Сьогодні закінчив читати роман М. Старицького «Перед бурею». Це перша частина трилогії, що розповідає про героїчну боротьбу українського народу за своє визволення під час Визвольної війни 1648—1654 pp., до неї і після неї. Мені дуже подобалося читати цю книгу, і навіть трохи шкода, що вона закінчилася. Але, правду кажучи, читав я її задовго, від 6 грудня, прочитати я міг її за значно коротший час, за це себе картаю. Тепер візьмуся за наступну книгу– «Бурю». Сьогодні було похмуро, віяв теплий західний вітер. Температура повітря у середині дня становила+9 – це поки що найвища температура цього року і цієї весни».