Леонід Чернов
Кріпацтво на українському екрані
Це було влітку 1925 року.
Я допіру повернувся на Україну після довгої мандрівки по тропічних країнах. Два з половиною роки я був одірваний від культурного українського життя.
Ще на Далекому Сході до нас доносились чутки про розквіт і великі виробничі перспективи української кінематографії.
Українське кіно виходить, нарешті, на широкий шлях. І тематично, і формально воно наближається до широких мас. Кінокеровники зрозуміли, нарешті, незрівняну вагу кіно, як художнього політ- і культ-освітника українського радянського суспільства, що зростає.
Саме в цей час у ведмежій провінції довелося нам побачити «останній бойовик» ВУФКУ «Укразія»[1].
І ми були геть чисто розчаровані.
Розмови про політ- і культ-освітника лишилися солоденькими розмовами.
З екрану на нас глянуло гладке підсолодженого псевдо-революційною ханжонківщиною.
Це був справжній апотеоз суто-комерційного підходу до справи.
Кіно-чиновники й кабінетні специ, переклавши українською мовою руські написи, «преподнесли» нам разом а «Укразією» зайвий доказ абсолютного нерозуміння завдань радянського кіно.
Вони не розуміли, або не хотіли розуміти, що розважати «почтеннейшую публику» псевдо-революційним детективом — це значить іти лінією найменшого опору, що може загнати наше кіно у глухий кут. (Таку ж помилку пізніше зробило руське кіно — згадайте хоча б отой славнозвісний «Міс Менд»[2]).
Зрозуміла річ, що гола агітка зараз не тільки не потрібна, але навіть шкідлива.
Соціяльна, як і всяка інша ідея тоді тільки «дійде» до глядача, тільки тоді зворушить його й увійде в його свідомість, коли її, цю ідею, втілено у справжньому мистецькому творі. І що з цього боку особливо важливе — це наше минуле з погляду сучасного свідомого пролетаря.
Наша історія — це невичерпане джерело кіно-тем: скільки гострих, пекучих соціальних конфліктів, які захоплюючі моменти визвольної боротьби, масових зрушень, перемог і поразок — тяжких, але потрібних «уроків» дальшого революційного поступу, звертаючи погляд назад, у наше минуле, ми не можемо не спинити уваги на найтемнішій добі нашої історії — кріпацтві.
Наше кіно не може пройти мимо визвольних соціяльних зрушень, нечуваних в історії страждань поневоленого народу. Кіно-робітники повинні вивчити й відбити на екрані чорну добу.
Це потрібує великої й упертої праці, але ж ми маємо чудовий художній матеріал, що дав міцні підвалини для того — це твори українських класиків.
«Микола Джеря»[3] за Нечуєм-Левицьким — є одна з перших спроб.
Найцінніше в цьому фільмі — це правдивий образ важкого, гнітючого кріпацького побуту, на якому такою виправданою й зрозумілою здається особиста трагедія Миколи.
В селі Вербівці — весілля.
Молодий кріпак Микола Джеря справляє одружіння з коханою дівчиною Немидорою. Річкою ллється горілка, буяють п’яні веселощі, — тут режисерові пощастило вдало підкреслити невилазні злидні, безвихідність, безпросвітню темряву тодішнього кріпацького життя.
Літній селянин пропиває все, до останньої нитки, — і логічно це здається цілком виправданим: напівзвірячий побут, темрява, постійні злидні, безнадійність: людина шукає забуття в горілці.
Панське право, якась важка гнітюча рука висить навіть над цією ніччю: панський осавул розганяє весілля — вранці треба молотити панський хліб.
Ранком, під загрозою батогів панських посіпак, молотять селяни чужий хліб. Тут трапилось лихо: вийшов пан подивитись на кріпацьку працю, за паном — його улюблені, відгодовані собаки.
У Миколи Джері зірвався ціп і випадково влучив у панського собаку.
Пан у гніві.
Якийсь нікчемний брудний холоп смів бути такий необережний і вдарити коштовного пса!
Що таке холоп? Бидло, тварина, до того ж іще вередлива й неспокійна.
Миколу разом з його батьком побили різками.
Але й після цього не може вгамувати пан свого гніву: постановив пан віддати Миколу в москалі.
Салдатчина — страшна річ, і навіть звиклі до безправ'я й чорних злиднів кріпаки жахаються, згадуючи про неї.
У фільмі «Микола Джеря» ми не бачимо тодішнього салдатського життя, це не в плані постановки.
Але ми пригадуємо інший фільм, де яскраво й історично правдиво змальовано ввесь той жах, неймовірне знущання з найпростіших людських прав, що його зазнавали кріпаки на військовій службі.
1
«Укразія» (інша назва «7+2», 1925) — український радянський художній німий 2-х серійний фільм режисера Петра Чардиніна. В Україні цей перший пригодницький фільм мав успіх.
2
«Міс Менд» — радянський німий художній фільм режисерів Федора Оцепа і Бориса Барнета, знятий на студії «Межрабпом-Русь» за агітаційно-пригодницькими оповіданням Маріетти Шагінян «Месс-Менд, або Янки в Петрограді» і «Лорі Лен, металіст» в 1926 році. Сюжет фільму і дійові особи далекі від літературного оригіналу. «Міс Менд» був одним з найкасовіших фільмів 1920-х років.
3
«Микола Джеря» — український радянський художній німий фільм, знятий німецьким кінематографістом Йосипом Роною та українським кінематографістом Марком Терещенком на ВУФКУ Одеса. Станом на 2020 рік фільм вважається втраченим.