— Señorita Софі, зараз не час! Де ваша королівська карета? Та, якою ви сюди приїхали.
— Десь біля церкви...
— Хто її охороняє? — запитав Богді, витягуючи з торбини згорнуту мантію.
— Один зі Змієвих ковзунів. Горт, Богден і Вільям теж там, — нагадала Софі. — Вони замкнені там!
— П’ять хлопців, один ковзун. Ми скористаємося перевагою, — вирішив Богді. І натягуючи мерехтливу мантію на себе, хлопець разом із Лейтеном майнув до вікна.
На мить мантія захопила увагу Софі, бо здавалася дуже знайомою, але потім вона второпала, що він каже.
— Ви нападете на королівську карету?
Хлопці посміхнулися, залазячи на підвіконня, Богді стискав Лейтена під мантією.
— Швидше, ми її повернемо, — пирхнув Богді.
— Тедросу, — додав Лейтен.
І зробивши сальто з підвіконня, вони зникли, наче привиди.
Софі притиснула долоню до грудей.
— Кому потрібен Тедрос, коли є такі хлопці?
У двері важко постукали...
Софі й учні розвернули голови.
— Король хоче вже починати! — почувся старечий голос священника з-за дверей, які тримав Аджа.
— Уже йдемо! — сказала Валентина, розвертаючись до Софі. — Нам потрібно забрати вас до Школи, Señorita Софі. План такий. Ви співатимете з нами «Оду Леву»...
— А ми можемо заспівати щось інше? Я її не знаю, — поцікавилася Софі.
— Dios mío[6], байдуже, чи ви її знаєте! Просто співайте! — відрізала Валентина.
— І коли ми дійдемо до слів «Віват, наш мужній Лев!»... падайте, — сказав Аджа.
— Оце й є ваш план? — розгублено запитала Софі.
Над головою почулося якесь шкрябання, Софі глипнула вгору й побачила двох хлопців у чорних масках, парубки лізли вузькою кам’яною вентиляційною шахтою. Вони опустили маски, виявилося, що це білявий Берт і ще білявіший Беккетт.
— Однозначно падайте, — озвалися вони.
— Сьогодні ми благословляємо Ріана й Софі, аби нагадати, що, попри всі майбутні урочистості, шлюб — це, перш за все, духовний союз, — промовляв старий священник перед принишклими слухачами. — Звісно, не існує способу визначити, чи буде шлюб благодатним. Спочатку Артур одружився з Ґвіневерою, охоплений пристрастю, і це потім призвело до його падіння. Потім я планував одружити старшого Артурового сина, Тедроса, із його принцесою і виявив, що Тедрос узагалі не старший син. А тепер незнайомець із Лисячого лісу й відьма з Нескінченних Лісів прагнуть мого благословення, аби стати королем і королевою Камелота. Але що я можу розуміти? — священник покректав. — Жоден шлюб не зможе перехитрити перо долі. І все, що ми можемо зробити, — дозволити історії розгортатися. Із часом істина буде написана, байдуже, скільки брехні буде розказано, щоб приховати правду. Однак істина завжди приходить із армією.
Софі бачила, як Ріан свердлить поглядом священникову потилицю, умостившись на троні на піднесеному помості. Високі гості, здавалося, не звернули уваги на послання священника, але король усе, безперечно, зрозумів: він може вигнати всіх Тедросових прихильників із замку, але союзника в церкві він не матиме. Ріан відчув погляд Софі й глипнув на неї, вона стояла, оточена хором. Він кинув на неї збентежений погляд, наче пам’ятав, що погодився на те, аби вона співала з хором, але не міг згадати чому.
— Перш ніж я прочитаю з Сувою Пелагуса, ми заспіваємо гімн, — сказав священник, киваючи співакам.
Учні Софі схилили голови під капелюхами, аби священник не помітив, що хор підмінили.
— Зазвичай хор Камелота співає, аби піднести священну силу, яка об’єднує нас усіх, — продовжив священник, він здавався коротуном під велетенською головою Лева, що відкидала сяйво на вівтар, — але сьогодні хор вирішив проспівати на честь нового короля.
Погляд Ріана за його спиною став іще похмурішим.
— І ще одне відхилення від правил — до хору приєднається наша нова принцеса... Припускаю, що це або данина любові майбутньому чоловіку, або бажання продемонструвати нам свої незліченні таланти.
Усе зборисько повернулося до Софі, яка тепер була в центрі уваги більш ніж двохсот королівських осіб, Добрих і Злих. Софі бачила, що на неї дивляться розкішний темношкірий Паша Дюн разом із гарною голомозою дружиною; поряд разом із трьома синами сиділа Махарані Махадеві, уся обвішана дорогоцінними прикрасами; а навпроти сиділа стривожена й пригнічена жінка, украй відмінна від тієї сміливої особи, що сперечалася з Ріаном. Усі не зводили очей із Софі.
Софі завжди мріяла про таку мить: світло на великій сцені, відома публіка, усі знають її ім’я...
Але в мріях вона завчасно репетирувала.