— Вони тут!
Агата вистрибнула з-за живоплоту, піднявши очі до неба.
Із Лісів до Школи летіли стімфи, вони безперешкодно подолали зелений туман Менлі, і в сяйві пломенисто-червоної вечірньої зорі почали з’являтися юні вершники.
Першокурсники висипали з дверей на дах позаду Агати, радіючи поверненню друзів, учителі приєдналися до них.
— ВОНИ ВРЯТОВАНІ! МИ ПЕРЕМОГЛИ! СЛАВА ТЕДРОСУ! СЛАВА ШКОЛІ!
Агата була занадто зайнята, рахуючи вершників на стімфах...
Естер... Анаділь... Дот... Беатрікс... Ріка... Кіко... Богді... Лейтен... Деван...
Із туману виринали кістяні птахи, несучи на спинах інших вершників.
«Десять... одинадцять... дванадцять», — рахувала Агата під радісні вигуки її армії, які ставали дедалі гучнішими.
Ще два стімфи несли по двоє вершників на кожному.
«П’ятнадцять... Шістнадцять...»
Усе. Більше жодного птаха.
Агата почекала, поки перша хвиля птахів приземлиться на Великій галявині, Естер і Дот спішилися, допомагаючи Анаділь, яка стікала кров’ю.
Учителі й учні миттю кинулися до замку й спустилися на галявину, щоб допомогти їй та решті, хто приземлився поряд: Берт... Беккетт... Лараліза...
Агата стояла на даху й удивлялася в туман, сподіваючись побачити ще стімфів.
У небі було чисто.
«Бракує сімох».
Бракувало сімох людей.
Сімох, яких тепер могла врятувати лише Софі.
Агата почала плакати, зрозумівши, кого залишили...
ХРЯСЬ!
Територією Школи прокотився звук, схожий на удар каменя по склу.
Агата озирнулася й побачила, як до неї з вікна вежі Директора Школи несамовито кричить професор Менлі... як учні та вчителі мчать із галявини до замку... як вовки, закривавлені, падають біля Північних воріт.
Агата перевела погляд на діру в зеленому щиті... і вгледіла чоботи й сталь...
Вона відступила й побігла.
Не було часу для скорботи за залишеними.
Не зараз.
Бо поки вона проривалася в замок Ріана...
Люди Ріана прорвалися до її Школи.
12 Сімка щасливчиків
Під холодною, каламутною водою Тедрос нарешті почувався чистим. Він розкинув руки й ноги і плавав, наче водорості, під зеленою поверхнею. Від пекучого холоду біль у м’язах трохи стих, а думки заціпеніли. Допоки він залишався під водою, йому не потрібно було стикатися з тим, що відбувалося зовні.
Але він не міг затримати дихання надовго.
Щоразу, як він спливав на поверхню, аби вдихнути, він чув уривки розмов.
— Якби мені довірили одягти мантію Софі, замість тих хлопців, ми б урятувалися...
Тедрос знову занурився.
— Карти Таро казали, що біля церкви буде летючий привид, а бульбашка Агати була неймовірно схожою на летючий привид...
Занурення.
— Якби ж то ми побігли, коли я сказав...
Занурення.
Шкіра Тедроса вже аж скеміла від холоду, серце шалено калатало. Дихання ставало все уривчастішим... мозок припиняв працювати, немов зачинявся за дверима... Хлопець бачив над пліснявою поверхнею статую короля Артура, розмиту й нечітку, кам’яний Екскалібур стримів у зігнутих руках. Але тепер Артур нахилився до води, придивляючись порожніми очницями, наповненими сонмищами личинок і червів. Тедрос сахнувся назад, але батько переслідував його, статуя ожила, немов король дізнався, хто виколупав йому очі... наче виявив боягузливу зраду свого сина... Загрібаючи назад, Тедрос наштовхнувся на стіну, задихався, розпластаний, як морська зірка, а батько все підпливав, націливши меча в Тедросове серце...
— Викопай мене, — наказував король.
Тедрос випірнув на поверхню, розбризкуючи воду й хапаючи повітря.
Валентина й Аджа ледачо розпласталися біля мармурової стіни Королівського грота, геть мокрі від Тедросових бризок. Позаду них стояв спокійний і безокий король Артур.
— А навіщо він плаває в брудному piscina[7]?
— Хлопці — загадка, — сказав Аджа, витискаючи своє диявольське червоне волосся.
— Так ти ж теж хлопець, — зауважила Валентина.
— Тоді чому Агата не обрала мене, аби я одягнув мантію Софі? — наприндився Аджа. — Вона знала, що я обожнюю ту мантію, і натомість дозволила Богді й Лейтену одягнути її...
— Та забудь уже про ту кляту мантію! — почувся інший голос.
Тедрос розвернувся й побачив біля протилежної стіни Вільяма й Богдена, обидва були брудні, у сорочках, вимазаних травою.
— Ми тут уже безліч годин без їжі, води й інших необхідних речей, а ти лише те й робиш, що торочиш про ту мантію! — буркнув Богден. — А мав би хвилюватися, як нам вибратися звідси, поки ми не загинули!