Спочатку за стіл біля мене ніхто не сів. Але Тедрос був із тих, хто не здатен опиратися їжі, і перш ніж він усвідомив, принц усівся на Богденове місце й почав запихати оленину до рота. В його очах досі плескався страх.
Невдовзі решта теж почали їсти, доки їхні животи не наповнилися достатньо, аби згадати, хто накрив цей стіл і навіщо.
— Він із нас знущається, еге ж? — мляво запитав Вільям.
— Відгодовує свиню, перед тим як зарізати, — озвався Богден.
— Ми не можемо запихатися, наче ми на quineanera[9], і чекати на смерть! — спалахнула Валентина.
— Потрібно щось робити, — додав Аджа.
Вони інстинктивно подивилися на Тедроса, який дивився то на одного, то на іншого пірата біля дверей. Приховані шоломами, вони тримали мечі.
Ми ж не мали зброї. Напад на них призвів би до ще швидшої смерті, ніж була нам уготована. До того ж вони слухали все,. що ми говорили, ніби Ріан катував нас не лише їжею, а й надією на втечу. У Тедросовій голові оберталися коліщатка, адже він розумів, що будь-який план, який він викаже вголос, буде придушений у зародку.
А потім, коли я дивилася на нього, я відчула це знову.
Приближення відповіді.
Щось піднімалося на поверхню... ось-ось мало вирватися...
Але знову нічого не сталося, наче то була примара, що соромилася показатися.
— А ви маєте фею-хрещену, професорко Даві? — запитав Тедрос і скривився від напруження. — Когось, хто рятує вас, коли ви цього потребуєте.
Я хотіла сказати йому, аби він замовк. Бо я близька до чогось.
Що я маю подумати...
Моє шосте відчуття знову поворухнулося.
Але цього разу воно вимагало відповісти на Тедросове запитання.
Розповісти йому мою казку.
«Чому?»
Існував єдиний спосіб це з’ясувати.
— Так, навіть феї-хрещені мають тих, хто скеровує їх у житті, — сказала я, кидаючи у вікно погляд на небо, що світлішало.
Мій голос був напруженим, я почала говорити швидше.
— Я закінчила Школу Добра Лідером, але опиралася призначеним пошукам слави — не хотіла вбивати підступну відьму, яка заманювала дітей до свого будиночка з імбирних пряників.
— Матір Естер? — запитала Нікола.
— Саме так. Якби я вирушила на свої пошуки слави й упоралася, Естер ніколи б не народилася. Мати Естер народила її набагато пізніше завдяки чорній магії, яка дозволила їй мати дитину в надзвичайно похилому віці. Але я відмовилася від пошуків слави з дуже простої причини: я не мала жаги до насильства навіть проти відьми, що їла дітей. І саме Мерлін змінив мою долю. Мерліна часто запрошували викладати в Школі Добра. І так само сталося, коли я навчалася на четвертому курсі. Мерлін тоді викладав у нас Добрі справи, замість попереднього професора, який став на шляху Звіра з Катувальної кімнати. Пригледівшись до мене, Мерлін повідомив Декану Аджані, що він не бачить потреби продовжувати викладати в Школі, адже Декан має прекрасного викладача Добрих справ у моїй особі. І саме через Мерліна Декан змінив мої пошуки слави і зробив мене наймолодшою викладачкою в Школі Добра.
— Отже, Мерлін — ваша фея-хрещена? — запитав Богден — Чи фей. Байдуже.
— Ні, — відповіла я, заглиблюючись у спогади. — Бо, як виявилося, я не надто підходила на роль викладача й навіть на роль Декана, коли я отримала цю честь багато років по тому. Частина мене знала, що я призначена для більшого. Одначе я не знала для чого саме. Іронічно, але саме король Артур був наступним, хто змінив мою долю.
Тедрос вибалушився на мене з ротом, напханим листковим тістом.
— Батько?
Я відчувала, що занурююся в історію. Немов минуле було ключем до теперішнього.
— Після твого народження твій батько викликав учителя з нашої Школи, аби він намалював твій коронаційний портрет. Артур ненавидів власний так сильно, що хотів переконатися, що ти матимеш портрет, який йому сподобається, хоча він не доживе до того часу, коли ти станеш королем. Учитель не лише намалював твій портрет, як наказав Артур, а ще й узяв із собою мене.
— Тож вашою хрещеною був король Артур? — збуджено запитав Вільям.
— Зажди трохи, — утрутився Тедрос, нагрібаючи собі на тарілку шоколад. — Леді Гремлейн казала, що мій портрет намалював провидець; і в цьому є сенс, оскільки він передбачив, як я виглядатиму підлітком, але тепер ви кажете, що це був учитель... — його очі приголомшено розширились, схожі на збурені озера. — Професор Сейдер. Він був тим провидцем, який намалював мій портрет?
— І твій батько та я спостерігали за кожним змахом пензля, — додала я, згадуючи, що це відбувалося в цій самій кімнаті, із веранди тоді долинав запах весняних квітів. — Артур попросив Аугуста привезти із собою Декана, який одного дня навчатиме його сина, без сумніву, аби змусити мене відчути важливість освіти майбутнього короля. Ґвіневера люб’язно дозволила мені тебе потримати, хоча ти весь час вовтузився й завдавав мені клопоту, навіть тоді. Твоя фрейліна, леді Гремлейн, теж була присутня, хоча не зронила майже жодного слова. Коли твоя мати тебе віднесла, я відчула смуток леді Гремлейн і несподівано виявила, що розмовляю з нею більше, ніж із королем. Переважно це були порожні балачки про те, як вона скучила за синами сестри, чи як би хотіла мати брата чи сестру... але моя увага поліпшила її настрій. Професор Сейдер це помітив. Коли ми поверталися, він зауважив, що вражений тим, як я поводилася з леді Гремлейн, бо, щоб спілкуватися зі зневіреними людьми, потрібні навички. А потім Аутуст сказав, що мої здібності викладача й Декана використовуються не повністю. Що я могла б бути феєю-хрещеною для тих, хто в біді. Спочатку я відмахнулася від цієї думки, я й гадки не мала, що потрібно, аби стати хрещеною. Мені це здавалося дуже кропіткою роботою — шукати сумних безумців і виконувати їхні бажання. Але Аугуст був переконливим і створив для мене кришталеву кулю, використавши частку своєї душі й моєї. Кришталеву кулю, яка показувала мені, хто в Лісах потребує моєї допомоги. Моєї. І я, сама того не усвідомлюючи, почала відповідати на заклики. Уперше за довгі роки в мене було життя поза межами Школи Добра і Зла.