— Мій добрий друже, усе залагоджено, — сказав Бадді.
— Добре, — Сенді спробував вичавити з себе усмішку. Вона вийшла трохи немічною. Жодних почуттів: ні поганих, ні добрих, — він до Каннінґема не мав, та й уява в нього була не особливо багатою, але він чудово здогадувався, що відчує Каннінґем, коли побачить, що сталося з його дорогоцінною реставрацією червоно-білого «плімута», у яку так багато праці було вкладено. Та все ж то було діло Бадді, не його.
— Добре, — повторив він.
— Труси не загуби, чувак, — сказав Річі й захихотів.
— Звісно, — пообіцяв Сенді. Він радів, що вони вже їдуть. Може, після цього він не зависатиме так часто в «Щасливому газі» Ванденберга. Може, після цього йому не хотітиметься. То була серйозна херня. Занадто серйозна. А ще йому, може, на вечірні курси якісь варто податися. Доведеться покинути цю роботу, але це не так уже й погано. Херова й нудна робота.
Бадді все ще дивився на нього, з тією жорсткою придуркуватою посмішкою, і Сенді зробив великий ковток «Техаської викрутки». І мало не виблював. На секунду уява намалювала йому, як він ригає в підняте догори обличчя Бадді, і його неспокій переріс у дикий жах.
— Якщо за це візьмуться копи, — сказав Бадді, — ти нічого не знаєш, ти нічого не бачив. Як ти й казав, о пів на десяту тобі припекло піти посрати.
— Так, Бадді.
— Ми всі були в мавеньких вукавичках. Відбитків ніхто не залишав.
— Так.
— Зберігай спокій, Сенді, — тихо порадив йому Бадді.
— Ага, окей.
«Камаро» знову рушив. Сенді підняв ворота, натиснувши кнопку. Машина неспішно попрямувала до виїзду з аеропорту.
Хтось крикнув: «Гав! Гав!» Звук долинув до вух Сенді проти вітру.
Стурбований, він сів дивитися телевізор.
Незадовго до того, як почав прибувати потік пасажирів з рейсу о десятій сорок із Клівленда, він вилив решту «Викрутки» у вікно на землю. Більше йому не хотілося.
26 / Крістіна у відключці
Наступного дня Арні та Лі поїхали разом в аеропорт забрати Крістіну. Вони збиралися вирушити в Піттсбург на ранній передріздвяний шопінг і з нетерпінням чекали цієї спільної поїздки — вона здавалася їм чомусь страшенно дорослою.
В автобусі Арні був у доброму гуморі, вигадливо й влучно жартував про пасажирів і змушував її сміятися, усупереч місячним, які завжди заганяли її в депресію та майже завжди були болючими. «Гладка жіночка в чоловічих робочих черевиках, — сказав він, — то відлучена від церкви за гріх черниця. Хлопець у ковбойському капелюсі — кишеньковий злодій». І так далі й тому подібне. Лі вловила хвилю цієї розваги, але так добре, як йому, їй коментувати не вдавалося. То було щось дивовижне — як він вийшов зі своєї мушлі… як він розквітнув. Ось воно, єдине насправді підходяще слово для цього. Вона відчувала самовдоволену втіху золотошукача, який за певними ознаками запідозрив наявність золота, і його підозри справдилися. Вона кохала його й мала рацію, покохавши.
Разом вони вийшли з автобуса на зупинці біля терміналу і, тримаючись за руки, перетнули під’їзну дорогу до паркувального майданчика.
— А непогано, — сказала Лі. Вона вперше за весь час поїхала з ним забирати Крістіну. — Двадцять п’ять хвилин від школи.
— Ага, нічого так, — кивнув Арні. — І в сім’ї лад, а це важливо. Кажу тобі, коли мама того вечора приїхала додому й побачила перед будинком Крістіну, вона геть осатаніла.
Лі розсміялася, і вітер за її спиною грайливо труснув її волоссям. Температура з ночі підвищилася з кусючої до помірної, та однаково повітря було прохолодним. Але вона тішилася цьому. Без певної прохолоди не було б відчуття різдвяних закупів. Погано вже й те, що в Піттсбурзі ще не буде різдвяних декорацій. Але це не було погано; це було добре. І раптом вона відчула радість від усього, а найбільше — від того, що жива. І закохана.
104
Transfusion, transfusion, / Oh I’m never-never-never gonna speed again, / Pass the blood to me, Bud (