— Ага, — Денніс театрально підкотив очі, — вали все на мене.
Але вона не всміхнулася.
— Я навіть почала хвилюватися за його психіку, ти розумієш? Це те єдине, про що я не казала ні своїм батькам, ні його. Але я думаю, що його мати… що вона може… не знаю, що він сказав їй у ту ніч, після того, як ми знайшли машину всю потрощену, але… мені здається, вони тоді дуже сильно зчепилися.
Денніс кивнув.
— Але це все таке… таке божевілля! Батьки пропонували йому замість Крістіни купити хороше вживане авто, а він відмовився. Потім містер Каннінґем сказав мені, коли підвозив додому, що він пропонував Арні нову машину… перевів би в готівку кілька облігацій, які тримав з тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року. Арні відмовився, бо він просто не міг прийняти такий подарунок. А містер Каннінґем сказав, що він усе розуміє і що не обов’язково це має бути дарунок, що Арні може повернути йому гроші, що він навіть візьме з відсотками, якщо Арні так схоче… Деннісе, ти розумієш, що я хочу сказати?
— Так, — кивнув Денніс. — Йому не потрібна будь-яка машина. Йому потрібна та машина. Крістіна.
— Але, як на мене, це якась нав’язлива ідея. Він знайшов один об’єкт і зациклився на ньому. Хіба це не манія? Мені страшно, а іноді така ненависть бере… але я не його боюся. Не його ненавиджу. Це та біс… ні, та блядська машина. Та сука Крістіна.
На її щоках спалахнули яскраві плями рум’янцю. Очі звузилися. Кутики рота опустилися. Її обличчя раптом перестало бути вродливим, навіть гарненьким уже не було; на нього падало безжальне світло, перетворюючи на якусь разючу потвору, від якої водночас несила було відвести очі. І Денніс уперше зрозумів, чому ревнощі називають монстром, зеленооким монстром.
— Я тобі розкажу, чого б мені хотілося, — мовила Лі. — Я б хотіла, щоб хтось помилково вивіз його дорогоцінну блядську Крістіну на задній двір, туди, куди скидають непотріб після перегонів на Філлі-Плейнз, — її очі злостиво спалахнули. — І щоб наступного дня прихав той кран з великим круглим магнітом, і підняв її, і поклав під прес, і щоб хтось натиснув кнопку, і щоб від неї лишився тільки кубик металу розміром три на три на три. І тоді б усе це закінчилося, правда?
Денніс не відповідав, і через секунду ледь не побачив, як монстр розвернувся, огорнув себе лускатим хвостом і щез з її обличчя. Її плечі поникли.
— Так страшно звучить, правда? Те саме, що я б сказала, хай би та шпана довершила почате.
— Я розумію, що ти відчуваєш.
— Справді? — з викликом спитала вона.
Денніс згадав погляд Арні, коли той гатив кулаками по панелі приладів. Те маніакальне світло, яке загорялося в його очах, коли він був поряд з нею. Згадав, як сидів за кермом у Лебеєвому гаражі, і те видіння, яке його навідало.
А насамкінець він подумав про свій сон: фари мчать на нього під високий пронизливий жіночий вереск смаленої гуми.
— Так, — відповів він. — Я думаю, що розумію.
Вони знову подивилися одне на одного в лікарняній палаті.
29 / День подяки
У лікарні подавали обід Дня подяки позмінно: з одинадцятої ранку до першої дня. Денніс отримав свою порцію о чверть на першу: три охайно покраяні шматки білої індичої грудки, один охайно вилитий черпак коричневої підливки, ложку швидкорозчинного картопляного пюре, форма якого точно повторювала розмір і обриси бейсбольного м’яча («Тільки червоних стібків бракує», — з кислим усміхом подумав він), подібна ложка розмороженого гарбуза виклично флуоресцентно-помаранчевого кольору й журавлинове желе в маленькому пластиковому судочку. На десерт подали морозиво. У куточку таці лежала маленька синя картка.
Обізнаний тепер з лікарняними звичаями — щойно тобі полікують перший комплект пролежнів, які розквітли в тебе на дупі, як виявив Денніс, ти стаєш обізнаніший з лікарняними звичаями краще, ніж тобі б того хотілося, — він спитав у медсестри-карамельки в смугастому халатику, яка прийшла забрати його тацю, що дістали на обід жовті й червоні картки. Виявилося, що «жовтим» дали по два шматочки індички, без підливки, картоплю, ніякого гарбуза і на десерт — желе. Червоні картки отримали по шматочку м’яса, перемеленого в пюре, і картоплю. З ложечки, у більшості випадків.
107
Two-three hours passed us by, / Altitude dropped to 505, / Fuel consumption way too thin, / Let’s get home before we run out of gas. / Now you can’t catch me — / No, baby, you can’t catch me — / ‘Cause if you get too close, / I’m gone like a cooool breeze (