То був дуже хороший день, аж до того моменту, коли Лі Кебот ледь не померла.
І вона майже напевно померла б, якби не той автостопник.
Вони вже поверталися додому, і ранні грудневі сутінки давно поступилися місцем сніжній пітьмі. Крістіна, упевнена, як завжди, спокійно хурчала крізь чотири дюйми свіжої пухкої пороші.
Арні забронював столик для вечері в «Брітіш Лайон Стейк Хаусі», єдиному насправді хорошому ресторані Лібертівілля, але вони не помітили, як збіг час, тож погодилися взяти щось перекусити з собою в «Макдональдзі» на Дж-Ф-К-драйв. Лі пообіцяла матері, що буде вдома о пів на дев’яту, бо до Кеботів мали «завітати друзі», а коли вони вийшли з торговельного центру, була вже чверть на восьму.
— Але воно й на краще, — сказав Арні. — Усе одно я практично банкрут.
Фари вихопили з темряви автостопника, що стояв на перехресті траси 17 та Дж-Ф-К-драйв, та однаково ще за сім миль від Лібертівілля. Чорне волосся, поцятковане снігом, сягало йому до плечей, а під ногами стояв затиснутий речовий мішок.
Поки вони наближалися до нього, автостопник підняв табличку з написом люмінесцентною фарбою. «ЛібертівіллЬ, ПЕНС.» А коли під’їхали ще ближче, він перевернув табличку. На звороті було написано: «НЕ ПСИХ СТУДЕНТ».
Лі пирхнула зі сміху.
— Арні, підвезімо його.
— Коли вони зі шкури пнуться, — сказав Арні, — щоб розрекламувати свій не-психічний стан, отоді й треба стерегтися. Але гаразд. — Він пригальмував. Того вечора він би й Місяць спробував упіймати в кошик, якби Лі попросила його спробувати.
Крістіна рівно підкотила до узбіччя, навіть не ковзнувши шинами. Та коли вони спинилися, у радіоприймачі, де саме грав якийсь важкий рок, загорланив статичний шум, а коли стих, там був Біґ Боппер, співав «Мереживо Шантильї»[115].
— А куди подівся «Вікенд вуличних вечірок»? — спитала Лі, дивлячись, як до них біжить автостопник.
— Не знаю, — відповів Арні, хоча він знав. Таке вже бувало раніше. Часом Крістінине радіо ловило одну-єдину хвилю — і то була WDIL. Не мало значення, скільки кнопок ти натискав чи скільки марудився з FM-конвертером під панеллю приладів; грала тільки WDIL або нічого.
Раптом йому здалося, що гальмувати, щоб підібрати попутника, було помилкою.
Але було вже запізно змінювати думку; хлопець відчинив задні дверцята Крістіни, закинув на підлогу свій речовий мішок і слідом за ним прослизнув у салон. А водночас досередини увірвався потік холодного повітря й хурделиці.
— Ох, друже, дякую, — він зітхнув. — У мене пальці на руках і ногах відчалили в Маямі-Біч ще двадцять хвилин тому. І, мабуть, доїхали, бо я їх точно більш не відчуваю, ага.
— Моїй дівчині дякуйте, — коротко кинув Арні.
— Дякую, мем, — попутник галантно здійняв невидимого капелюха.
— Нема за що, — всміхнулася йому Лі. — Щасливого Різдва.
— І вам також, — відказав автостопник, — хоча якби ви ото там постояли, ловлячи сьогодні попутку, то ви б і не сказали, що таке щось, як Різдво, існує в природі. Люди женуть собі повз тебе, гульк — і нема їх. Вууум. — Він вдячно роззирнувся. — Прикольна тачка, чувак. Офігенно прикольна тачка.
— Дякую, — сказав Арні.
— Сам реставрував?
— Ага.
Лі сторопіло подивилася на Арні. Де й подівся його відкритий товариський настрій, змінившись холодною стриманістю, що була геть йому не притаманна. По радіо Біґ Боппер закінчив, і почав співати «Ла Бамбу» Річі Валенса.
Попутник похитав головою і засміявся.
— Спочатку Біґ Боппер, тепер Річі Валенс. Мабуть, на радіо — ніч смерті. Старе добре Дабл’ю-Ді-Ай-еЛ.
— Що ви маєте на увазі? — спитала Лі.
Арні клацнув вимикачем радіо.
— Вони загинули в авіакатастрофі. Разом з Бадді Голлі.
— А, — тихо мовила Лі.
Імовірно, автостопник теж відчув зміну в настрої Арні, бо задумливо притих на задньому сидінні. Надворі сильніше й швидше повалив сніг. Наближалася перша велика заметіль сезону.
115
Біґ Боппер (англ.