Дарнелл знав, що з цього приводу думає Джиммі Сайкс, бо одного разу він у нього питав. Джиммі думав, що всю серйозну роботу Арні робить уночі, після того, як усі підуть.
— Це дохріна нічної роботи, — уголос промовив Дарнелл, і раптом його тіло пройняв незбагненний дріж, який не могла розігнати навіть кава з бренді. Багато нічної роботи, авжеж. Певно, що так і було. Бо днями малий робив тільки те, що слухав музику ґрізерів[123] на WDIL. А ще — безцільно тинявся гаражем.
— Я думаю, він усе найбільше робить по ночах, — казав Джиммі з простодушною вірою дитини, що пояснює, як Санта спускається комином або як зубна фея кладе четвертак їй під подушку. Вілл не вірив ні в Санту, ні в зубну фею, і також він не вірив у те, що Арні реставрував Крістіну по ночах.
Два інші факти неспокійно перекочувалися в його свідомості, як кулі для пулу, що шукають лузу, у якій можна буде затихнути.
Він знав, що Каннінґем багато водив свою машину по задньому подвір’ю до того, як на ній уже легально можна було їздити, це по-перше. Просто катався туди й назад вузькими доріжками між тисячами викинутих автомобілів на ділянці звалища завбільшки з квартал. Зі швидкістю п’ять миль на годину, кружляв і кружляв з настанням темряви, коли вже всі йшли додому, кружляв довкола великого крана з круглим електромагнітом і великого боксу давилки машин. Катався. Одного разу Дарнелл запитав його про це, і Арні відповів, що перевіряв коливання передніх коліс. Але малий ніхріна не вмів брехати. Ніхто ніколи не перевіряв коливання на п’яти милях на годину.
Ось що робив Каннінґем після того, як усі йшли по домівках. Такою була його нічна робота. Кататися на звалищі, снуючи собі шлях туди й назад між автомотлоху, змигуючи непевно фарами в поїдених іржею очницях.
А ще був одометр «плімута». Він відмотував назад. Каннінґем показав йому це з хитренькою усмішечкою. Він крутився назад з надзвичайно великою швидкістю. Арні сказав Віллу, що, за його спостереженнями, одометр відмотував п’ять миль на кожну подолану машиною милю. Вілла це відверто вразило. Він чув про підкручування одометрів у бізнесі з уживаними тачками, та й сам чимало з ними похімічив свого часу (поряд із набиванням трансмісій тирсою, щоб заглушити їхні передсмерті стогони, і засипанням коробок вівсянки в смертельно хворі радіатори, щоб тимчасово спинити протікання), але він ніколи не бачив, щоб одометр крутився назад сам по собі. Йому здавалося, що це неможливо. Але Арні лише всміхнувся дивною усмішечкою й назвав це глюком.
«Так, то глюк, еге ж, — подумав Вілл. — Охрініти який глюк».
Дві думки ліниво клацнули одна об одну й покотилися в протилежних напрямках.
Яка ж вона лялечка, скажіть? Він її так поремонтував, це якась магія.
Вілл не вірив у Санта-Клауса чи зубну фею, але не відкидав можливості, що на світі існує чимало дивного й непоясненного. Людина з практичним розумом визнавала це й за нагоди використовувала. Один друг Вілла, який жив у Лос-Анджелесі, стверджував, що перед великим землетрусом 1967-го бачив привид своєї дружини, і у Вілла не було жодної причини сумніватися в його словах (хоча якби друг мав з цього якийсь зиск, він би йому нітрохи не повірив). Інший друг, Квент Янґермен, сказав, що бачив свого давно померлого батька, який стояв у ногах його лікарняного ліжка після того, як Квент, сталевар, пережив страшне падіння з четвертого поверху будинку, який споруджували на Вуд-стрит.
Такі історії Вілл час від часу чув усе своє життя, як, поза сумнівом, і більшість людей. І, мабуть, як більшість мислячих людей, відкладав їх у відкриту папку, ані вірячи, ані не вірячи, якщо оповідач історії не був явним психом. Він відкладав їх у відкриту папку, бо ніхто не знав, звідки люди приходять, коли народжуються, і ніхто не знав, куди вони йдуть після смерті, і жодні священики унітарних церков і утверджені у вірі прославляльники Ісуса, і Папи, і саєнтологи світу не змогли б переконати Вілла в протилежному. Якщо деякі люди схибнулися на цій темі, то це далеко не означало, що вони щось знають. Він клав таке у ту відкриту папку, бо з ним ніколи не відбувалося нічого по-справжньому непоясненного.
Крім, мабуть, того, що відбувалося зараз.
Листопад. Реппертон і його добрі друзяки в гівно розбили машину Каннінґема в аеропорту. Коли її привозять на евакуаторі, вона виглядає так, наче її всю обісрав Зелений велетень[124]. Дарнелл дивиться на неї й думає: «Вона вже ніколи не бігатиме. Це кінець; вона більше ні фута не проїде». Наприкінці місяця на Дж-Ф-К-драйв гине малий Велч.
123
Ґрізери (від англ.
124
«Зелений велетень» (англ.