Серце Арні глухо гупало в грудях; у скроні віддавало теж.
— Оскільки ви тут, то, гадаю, то був «осінньо-червоний». Колір Крістіни.
— Ляльку К’юпі[133] цьому хлопцю. — Джанкінс прикурив сигарету і крізь димок дивився на Арні. Удавати з себе гумориста він облишив; тепер його погляд був твердим, немов камінь.
Перебільшено-роздратовано Арні ляснув себе обома руками по голові.
— «Осінньо-червоний», супер. Крістіна вкрита фарбою вручну, але з п’ятдесят дев’ятого по шістдесят третій випускали «форди», фарбовані в «осінньо-червоний», і «тандерберди», і «шевроле» цього відтінку з шістдесят другого по шістдесят четвертий, а в середині п’ятдесятих і «ремблери» деякий час були «осінньо-червоними». Я над своїм п’ятдесят восьмим ось уже півроку труджуся, посібники читаю; над старою машиною не попрацюєш без посібника, бо запореш усе ще до початку. «Осінньо-червоний» був популярним кольором. Я це точно знаю, — він упритул, не кліпаючи, подивився на Джанкінса, — та й ви самі знаєте. Чи не так?
Джанкінс не відповів, тільки й далі дивився тим своїм прямим кам’яним поглядом, що дуже нервував. Арні ще ніколи в житті не бачив, щоб на когось так дивилися, однак він зрозумів, що то за погляд. Та й будь-хто на його місці розібрався б. В очах Джанкінса стояла сильна, відверта й неприкрита підозра. І Арні стало страшно. Кілька місяців тому — та навіть кілька тижнів тому — нічого іншого, крім переляку, він би, напевно, і не відчув. Але тепер його це ще й збісило.
— Ви просто-таки підбираєтеся. Але що у вас на мене є, чорт забирай, містере Джанкінс? Чого ви на мій зад напираєте?
Засміявшись, Джанкінс рушив описувати велике напівколо. У гаражі було цілковито порожньо, тільки вони вдвох, та ще Вілл у конторі — той якраз прикінчив сендвіч і злизував оливкову олію з пальців, уважно до них двох придивляючись.
— Що в мене на тебе є? — перепитав детектив. — Як тобі «вбивство першого ступеня», Арні? Звучить? Бодай трохи пробирає?
Арні знерухомів.
— Але не хвилюйся, — вів далі Джанкінс, не перестаючи крокувати. — Страшної сцени у виконанні крутого копа не буде. Не буде лячних погроз забрати у відділок… тільки в цьому випадку відділок був би в Гаррісбурзі. Ніякого зачитування прав. Для нашого героя, Арнольда Каннінґема, поки що все безхмарно.
— Я не розумію анічогісінько з того, що ви…
— Ти… розумієш… БАГАТО! — проревів до нього Джанкінс. Він спинився біля жовтого гіганта — остова вантажівки, ще однієї чортопхайки, над якою трудився Джонні Помбертон. Очі незмигно дивилися на Арні. — Троє хлопців, які глумилися над твоєю машиною, мертві. На обох місцях злочину знайдено сліди «осінньо-червоної» фарби, і це навело нас на думку, що транспортний засіб, яким користувався злочинець в обох випадках, був принаймні частково «осінньо-червоним». І оба-на! Виявляється, що машина, яку розтрощили ці хлопчаки, здебільшого «осінньо-червона». А ти тут стоїш, підштовхуєш пальцем окуляри до перенісся й розказуєш мені, як ти не розумієш, про що я говорю.
— Коли це сталось, я був у Філадельфії, — тихо промовив Арні. — Невже ви не розумієте? Зовсім не розумієте?
— Малий, — ударом нігтя Джанкінс викинув недопалок цигарки, — цей момент якраз і найгірший. Цей момент дуже нехороший, він буквально смердить.
— Я б хотів, щоб ви забралися звідси чи заарештували мене, чи ще щось. Бо мені треба відмітитися й починати роботу.
— Поки що, — сказав Джанкінс, — це все, що в мене є. Першого разу, коли було вбито Велча, ти нібито був удома, в ліжку.
— Дуже слабо, я розумію. Повірте, якби я знав, що на мене звалиться вся ця купа лайна, то найняв би хворого друга, щоб коло мене посидів.
— О ні, це якраз непогано, — заперечив Джанкінс. — Твої батьки не мали причин сумніватися у твоїй розповіді. Я це бачив, коли з ними розмовляв. Алібі — справжні алібі — зазвичай мають у собі більше дірок, ніж костюм від Армії спасіння. Нервуватись я починаю тоді, коли вони більше схожі на обладунок.
— Святий стрибучий Ісусе! — мало не заверещав Арні. — То було шахове збіговисько, вашу матір! Я вже чотири роки в клубі шахістів!
— Від сьогодні вже ні, — зазначив Джанкінс, і Арні знову похолов. Джанкінс кивнув. — Ага, я розмовляв з куратором клубу, Гербертом Слоусоном. Він каже, що перші три роки ти не пропускав жодних зборів, кілька разів навіть приходив з легким грипом. Ти був його зірковим гравцем. А цього року тебе як підмінили…
— Мені треба було ремонтувати машину… і дівчина з’явилася…
133
Дешева лялечка, яку дарують дітям за виграний конкурс чи дають як утішний приз у парках розваг і на ярмарках.