— Він сказав, що перші три турніри ти пропустив, і дуже здивувався, побачивши твоє ім’я в документах до з’їзду Північних штатів. За його словами, ти давно втратив до клубу весь інтерес.
— Я вам пояснював…
— Так. Зайнятий був. Машини й дівчата, те, що робить зайнятими більшість хлопців. Але цікавість до шахів у тебе раптом розгорілася знову — рівно настільки, щоб з’їздити у Філлі. А після цього ти покинув клуб. Мені це здається дуже дивним.
— Не бачу нічого дивного, — але голос Арні звучав віддалено, він майже губився в ревінні прибою, що бушував у вухах.
— Брехня. Усе виглядає так, наче ти знав, що наближається, і убезпечив себе стопроцентним алібі.
Ревіння в голові набуло виразного звучання хвиль, що рівномірно розбиваються об берег, і кожен наплив супроводжувався тупим ударом болю. У нього починався головний біль — чому це чудовисько з чіпкими карими очима ніяк не піде геть? Усе це неправда, усе до останнього слова. Нічого він не сплановував, ні алібі, ні ще чогось. Він був так само здивований, як і всі, коли прочитав у газеті про все, що сталося. Звичайно, був. Нічого дивного не відбувалося, хіба що в цього психа в голові параноя росла, і
(як ти пошкодив спину, Арні? і, до речі, ти бачиш щось зелене? бачиш?)
він заплющив, і на мить світ наче зірвався з орбіти, і він побачив те зелене вишкірене вигниле обличчя, що пливло перед ним і казало: «Заводь її. Розпалюй пічку, і помоторуємо. А поки будем кататись, дістанемо гівнярів, які нищили нашу машинку. Закатаєм в асфальт малих членоногих, що скажеш, малий? Улупимо по цих суках так, шоб трупоріз у міській лікарні щипцями витягував з їхніх тулубів шматки фарби. Як тобі? Найди по радіо якийсь дувоп[134] і покатаймося. Ну ж…»
Арні потягнувся руками назад, за спину, торкнувся Крістіни — її твердої прохолодної поверхні, що повертала впевненість, — і все знову стало на свої місця. Він розплющив очі.
— Насправді є ще один момент, — озвався Джанкінс, — і він дуже суб’єктивний. У звіті про таке не напишеш. Арні, ти змінився з минулого разу. Жорсткішим став чи що. Таке враження, що на двадцять років постарів.
Арні розсміявся й з полегкістю почув, що звук цього сміху вийшов цілком природним.
— Містере Джанкінс, у вас вилетіла клепка.
Але Джанкінс не розсміявся разом з ним.
— Угу. Я й сам знаю. Уся ця історія клепок не тримає, така божевільна. За десять років, що служу детективом і розслідую справи, такого ще не бачив. Востаннє, коли ми розмовляли, мені здалося, ніби я, Арні, можу достукатися до тебе. Я відчував, що ти… не знаю. Розгублений, нещасливий, тикаєшся-микаєшся, виходу шукаєш. Та тепер я цього зовсім не відчуваю. Таке враження, що зараз я говорю з іншою людиною. Не надто приємною.
— Усе, розмову скінчено, — відрізав Арні й пішов у бік контори.
— Я хочу знати, що сталося! — гукнув йому навздогін Джанкінс. — І я це з’ясую. Можеш мені повірити.
— Будьте такі ласкаві, не приходьте сюди більше, — відповів Арні. — Ви ненормальний.
Зайшовши в контору, він зачинив за собою двері й помітив, що його руки зовсім не тремтять. У кімнаті витав спертий дух сигар, оливкової олії та часнику. Без жодних слів Арні перетнув кімнату, став перед Віллом, дістав зі стійки свою картку обліку часу й пробив: ка-бац. А потім визирнув у скляне вікно й побачив, що Джанкінс так і стоїть, дивиться на Крістіну. Вілл мовчав. Арні чув, як працює шумний двигун здорованевого дихання. Так минуло кілька хвилин, і Джанкінс пішов.
— Коп, — мовив Вілл і лунко тривало відригнув. Наче бензопилка задзижчала.
— Ага.
— Реппертон?
— Ага. Він думає, я до цього причетний.
— Хоч ти був у Філлі?
Арні тільки головою скрушно похитав.
— Здається, йому на це взагалі начхати.
«Розумний тоді коп, — подумав Вілл. — Знає, що факти — підстава, і чуйка підказує йому, що відбувається щось іще більш нехороше, тому зайшов далі, ніж добралися б більшість копів, але він і за мільйон років може не докопатися до правди». Він згадав порожню машину, що, наче химерна механічна іграшка, сама заїхала у двадцятий бокс. Порожнє гніздо запалювання провернулося до позначки СТАРТ, двигун ревнув, немов попереджувально загарчав, та потім стих.
І згадуючи все це, Вілл не наважився поглянути Арні в обличчя, попри те, що власний досвід у повсякденному ошуканстві в нього був чи не пожиттєвий.
— Я не хочу відправляти тебе в Олбені, якщо за тобою хвостом лазять копи.
134
«Doo-wop» — музичний жанр, що розвинувся в афроамериканських спільнотах великих міст США в 1940 роках.