— А це так? — нерішуче спитала вона.
— Так, чорт забирай! — протріщав у відповідь голос Ворберґа. — Ці люди не хочуть саджати вашого сина в тюрму. Він неповнолітній, з хорошої родини, не має кримінального минулого, навіть у школі йому не виписували доган за погану поведінку. Він може вибратися з цієї халепи, навіть не поставши перед суддею. Але він повинен заговорити.
Тож вони поїхали в Олбені, і Реджину повели коротким вузьким коридорчиком, обкладеним білими кахлями й освітлюваним сліпучими лампочками, укрученими в маленькі заглибини в стелі й накритими дротяною сіткою. Там підсмерджувало «Лайсолом»[138] та сечею, і Реджина намагалася переконати себе, що в цьому місці утримують її сина, її сина, але змусити це переконання пробитися до свідомості було дуже важко. Здавалося неможливим, що таке відбувається насправді. Імовірність того, що все це — галюцинація, виглядала куди правдоподібнішою.
Та коли вона побачила Арні, віра в це випарувалася миттєво. А разом з нею було зірвано й бронежилет. Реджина відчула холодний усепоглинаючий страх. Саме тієї миті вона вхопилася за ідею «Як нас із цього всього витягти», так, як потопаючий хапається за рятувальний круг. То був Арні, її син, не в тюремній камері (Реджину позбавили тільки цього жаху, але вона була вдячна навіть за дрібнички), але у квадратній кімнатці, єдиними предметами умеблювання якої були два стільці й стіл, весь у палених шрамах від сигарет.
Арні дивився на неї прямим невідривним поглядом, і його обличчя видавалося страхітливо виснаженим, подібним до черепа. Лише тиждень тому він був у перукарні, де попросив підстригти його навдивовижу коротко (і це після того, як роками носив довге волосся, наслідуючи Денніса), тож тепер світло зі стелі безпощадно просвічувало «їжачок», надаючи лисого вигляду, так, неначе йому навмисне поголили голову, щоб розв’язати язика.
— Арні, — мовила вона й пішла до нього… але пройшла тільки півшляху, що їх відділяв. Арні відвернувся від неї, міцно стиснувши губи, і вона зупинилася. Слабша жінка могла б розплакатися на місці, однак Реджина слабкою не була. Вона дозволила холоду повернутися й узяти її в свої лабети. Тієї миті міг допомогти тільки холод.
Замість обійняти його (а він цього вочевидь не хотів), вона сіла й розповіла, що слід зробити. Він відмовився. Вона наказала йому поговорити з поліцією. Він знову відмовився. Вона закликала до його розуму. Він відмовився. Вона звернулася до нього з палкою повчальною промовою. І знову він відмовився. Вона благала. Він відмовлявся. Урешті-решт вона здалася й просто сиділа, відчуваючи, як у скронях пульсує тупий головний біль. І спитала, чому. Відповідати він відмовився.
— Я думала, ти розумний! — викрикнула вона врешті, дуріючи від фрустрації — бо ж понад усе в світі терпіти не могла, коли все йшло не за її задумом, не так, як вона хотіла й потребувала. Власне, відколи вона покинула батьківський дім, з нею такого ніколи не траплялося. Дотепер. Її доводило до сказу, що її так спокійно й незворушно відбриває цей хлопчисько, який колись цмулив молоко з її грудей. — Я думала, ти розумний, але ти дурень! Ти… ти кретин! Тебе посадять в тюрму! Ти хочеш сісти заради того Дарнелла? Це те, чого ти хочеш? Він з тебе сміятиметься! Він сміятиметься з тебе! — Нічого гіршого Реджині на думку не спало, а очевидна незацікавленість Арні в тому, сміятимуться з нього чи ні, розлютила її ще більше.
Вона підвелася зі стільця й несвідомим жестом людини, яка готується до бою, відкинула волосся з лоба й очей. Дихала вона швидко, уся розпашілась. Арні вона здавалася набагато молодшою й водночас значно, значно старшою, ніж він будь-коли її бачив.
— Я роблю це не заради Дарнелла, — тихо промовив він, — і в тюрму я не сяду.
— Ти що, Олівер Венделл Голмс[139]? — із новими силами накинулася на нього вона, однак її гнів трохи вщух, давши місце полегкості. Принаймні він міг щось сказати. — Тебе взяли в його машині, де в багажнику було повно сигарет! Контрабандних сигарет!
На це Арні м’яко відповів:
— Вони були не в багажнику. Вони були у відділенні під багажником. Таємному відділенні. І то була машина Вілла. Вілл сказав мені взяти його машину.
Реджина уважно подивилася на нього.
— Ти хочеш сказати, що не знав про їхню наявність?
Арні зиркнув на неї з виразом, якого вона просто не могла прийняти, таким чужорідним він був на його обличчі. З презирством. «Хороший, як золотий, мій хлопчик як золотий», — раптом спливла в голові божевільна думка.
139
Очевидно, ідеться про Олівера Венделла Голмса-молодшого (1841–1935) — американського теоретика та філософа права, судового діяча, голову Верховного суду США, сина відомого лікаря Олівера Венделла Голмса-старшого.