Уже о п’ятій годині того вечора снігова буря накрила Пенсильванію суцільним покривалом. Вона мчала через весь штат, від краю до краю, завиваючи на всю міць своїх снігових легень і набитої снігом горлянки. Фінальну метушню різдвяного вечора було скасовано, але більшість змучених та приголомшених продавців і торговців дякували матінці Природі, незважаючи на втрачені прибутки. «Ми ще надолужимо, — обіцяли вони одне одному, цмулячи різдвяні напої перед теплом вогню, що весело потріскував у камінах, — у вівторок, коли підуть повернення».
Коли ранні сутінки переросли в повну темряву, а потім — у заметільну ніч, матінка Природа зовсім не нагадувала турботливу матусю. Тієї ночі вона стала язичницею, страхітливою старою відьмою, гріховодницею на вітрі, і Різдво для неї було порожнім звуком; вона поздирала всі гірлянди з будівлі Торгової палати й понесла їх високо в чорне небо; вона здмухнула великий вертеп, що стояв перед відділком поліції, і вкинула його в замет, де вівці, цапи, Матір Божа і Дитя пролежали, незнайдені, аж поки їх не розкрила пізня відлига наприкінці січня. І на знак останнього плювка в око святковому сезону вона перевернула сорокафутову ялинку, що стояла перед будівлею лібертівілльського муніципалітету, пожбурила її у вікно й закинула в офіс міського податкового інспектора. Згодом люди казали, що там їй якраз і місце.
До сьомої години снігоочисна техніка почала відставати. О чверть на восьму по Мейн-стрит важко проклав собі шлях автобус компанії «Трейлвейз», а за його сріблястим хвостом, наче цуценята за матір’ю, тяглася коротка вервечка машин. Після цього вулиця спорожніла, лише декілька припаркованих машин вже по бампери були поховані під снігом, який розкидали снігоочисники. До ранку більшість із них накриє снігом по самий дах. На перетині Мейн-стрит і Бейсін-драйв витанцьовував і вихилявся на вітрі світлофор, який зараз не мав кому вказувати, коли стояти, а коли їхати. Раптом засичала електрика, і світлофор згас. Тієї миті вулицю переходили два-три пасажири останнього міського автобуса того дня; позирнувши вгору, вони поспішили далі.
До восьмої години, коли містер і місіс Кебот нарешті повернулися додому (на превелике, хоч і невисловлене полегшення Лі), місцеві радіостанції транслювали прохання поліції штату Пенсильванія, щоб водії не виїжджали на дороги.
До дев’ятої, коли Майкл, Реджина й Арні Каннінґеми, одержавши по келиху гарячого ромового пуншу (всіма обожнюваної різдвяної «фішки» дядечка Стіва), умостилися перед телевізором з дядечком Стівом і тітонькою Вікі, щоб подивитися на Аластера Сіма в «Різдвяній пісні»[142], сорокамильний відрізок Пенсильванської платної автостради був перекритий сніговими заметами. А вже опівночі майже вся ця дорога стала непроїзною.
До пів на десяту, коли в спорожнілому гаражі Вілла Дарнелла зненацька загорілися фари Крістіни, прорізавши яскраву дугу в чорноті гаражних нутрощів, життя на вулицях Лібертівілля зупинилося цілковито, якщо не рахувати кількох снігоочисників, що час від часу прокладали собі шлях.
У тиші гаража двигун Крістіни завівся і заглух.
Завівся і заглух.
Важіль коробки передач біля порожніх передніх сидінь опустився до позначки «РУХ УПЕРЕД».
Крістіна рушила.
Прилад «електронне око», причеплений до сонцезахисного щитка водія, коротко задзижчав, і цей тихий звук загубився у витті вітрюгану. Але двері почули; вони слухняно подеренчали вгору на своїх напрямних. Досередини влетів сніг і закружляв у вихорі.
Крістіна, крізь сніг схожа на безтілесного духа, виїхала надвір. Повернувши праворуч, вона рушила проїжджою частиною; її шини акуратно й упевнено розтинали глибокий сніг — не буксуючи, не ковзаючи, не вагаючись.
Увімкнувся поворотник — одне бурштинове око блимнуло крізь снігову завісу. Вона повернула ліворуч, до Дж-Ф-К-драйв.
Дон Ванденберг сидів за письмовим столом в офісі автозаправної станції, що належала його батькові. Його ноги і прутень стриміли догори. Дон читав одну з батькових йоб-книжок — глибокий, проникливий і поживний для розуму твір під назвою «Пеммі, розвернися». Пеммі застромили вже всі, кому не ліньки, крім молочника та пса, і молочник був уже на підході, чимчикував доріжкою до ґанку, а пес лежав біля її ніг, коли задзеленчав дверний дзвоник, сигналізуючи про покупця.
Дон роздратовано підвів погляд. О шостій, чотири години тому, він дзвонив батькові, питав, чи не зачинити заправку — за вечір вони не зароблять і на електрику, яка піде на горіння вивіски. Батько, сидячи вдома, у теплі-добрі й порядно нахуярений, наказав йому не зачиняти до півночі. «Якщо Скрудж існує, — з огидою подумав Дон, жбурляючи трубку на важіль, — то це мій старий».
142
Фільм 1951 року, класична екранізація однойменної повісті Чарльза Діккенса; Аластер Сім (1900–1976) — британський, шотландський актор; найбільше визнання здобув за роль Ебенізера Скруджа.