Він приземлився лантухом біля підніжжя сходів, і на нього налетіла Крістіна: ударила його, від’їхала, ударила знову, зламала товсту балясину поруччя, неначе гілочку, здала назад, ударила Вілла знову.
Під мостинами підлоги дедалі гучніше бурмотіли перекладини опор: вони розколювалися й угиналися. На мить Крістіна зупинилася посеред кімнати, неначе дослухаючись. Дві її шини були спущені, третя наполовину злізла з колеса. Лівий борт був увігнутий, сяючи величезними залисинами здертої фарби.
Зненацька важіль передач опустився до заднього ходу. Двигун заревів, і вона кулею перелетіла кімнату та вискочила у рвану діру, проламану в стіні будинку Вілла Дарнелла; її нижній кінець опустився на кілька дюймів і загрібав сніг. Шини забуксували, знайшли поверхню й витягли її. Вона кульгаво поїхала задом по дорозі, двигун харчав і шпортався, довкола синім туманом висів дим, крапало й бризкало навсібіч масло.
Уже на дорозі вона розвернулася в бік Лібертівілля. Важіль коробки передач вибрав положення «УПЕРЕД». Спершу пошкоджена трансмісія не реагувала, та потім, коли це нарешті сталося, Крістіна поволі покотила, віддаляючись від будинку. А позаду на збитий колесами сніг падала широка смуга світла, що зовсім не нагадувала за формою охайний прямокутник вікна, який лягає на землю. Химерним і дивним був той обрис світла на снігу.
Крістіна рухалася повільно, прокладала собі шлях вулицею, западаючи з боку на бік, наче дуже старий п’яниця. Сніг усе сипав і сипав навскісними лініями на вітрі.
Одна фара, розбита під час останнього нищівного набігу, блимнула і ввімкнулася.
Одна шина почала надиматися, потім друга.
Хмари смердючого маслянистого диму почали розвіюватися.
Непевність у роботі двигуна вирівнялася.
І став з’являтися відірваний капот. Відновлення почалося від нижнього краю лобового скла і пішло далі — химерно, неначе шарф чи кардиган, який виплітали невидимі спиці. Чистий метал виник нізвідки, заблищав сірою сталлю, а потім потемнів, немовби налився кров’ю.
Тріщини на лобовому склі вже відступали, стискалися до центру, залишаючи по собі бездоганну скляну гладінь.
Одна за одною повмикалися й інші фари; Крістіна вже рухалася крізь ніч зі спритною впевненістю, невразлива за щитом свого впевненого дальнього світла.
Одометр рівномірно крутився назад.
За сорок п’ять хвилин вона вже стояла в темряві гаража-автомайстерні покійного Вілла Дарнелла у двадцятому боксі. За гаражем на звалищі, у руїнах автомобілів, іржавих каркасів, у яких, певно, гніздилися їхні власні привиди та їхні власні гіркі спомини, завивав і вистогнував вітер, а снігова пороша кружляла понад подертими розшарпаними сидіннями й лисими килимками на підлозі.
Двигун Крістіни, холонучи, повільно цокав.
3. Крістіна — підліткові пісні про смерть
43 / Лі приходить у гості
Приблизно за чверть години до того моменту, як на порозі мого будинку мала з’явитися Лі, я став на милиці й почалапав до стільця, що стояв неподалік від дверей, щоб вона точно мене почула, коли кричатиму «Заходь!» Там я знову взяв зі столика журнал «Есквайр» і повернувся до читання статті під заголовком «Новий В’єтнам», яку нам задали в школі. Але безуспішно — літери розбігалися перед очима, я був знервований і наляканий, хоча частково це пояснювалося просто нетерплячим очікуванням. Я хотів знову її побачити.
Удома нікого не було. Невдовзі по тому, як того штормового різдвяного вечора зателефонувала Лі, я відвів тата вбік і спитав, чи не міг би він забрати кудись маму й Елейн двадцять шостого після обіду.
— А чому б і ні? — доволі люб’язно погодився він.
— Дякую, тату.
— Нема за що. Але ти, Деннісе, мій боржник.
— Тату!
Він поважно підморгнув.
— Рука руку миє.
— Який ти добрий, — сказав я.
145
James Dean in that Mercury ‘49, / Junior Johnson Bonner through the woods o’ Caroline / Even Burt Reynolds in that black Trans-Am, / All gonna meet down at the Cadillac Ranch (