Навряд чи до того моменту комусь із нас двох спадало на думку, що ми не заподіяли Арні нічого непростимого — нічого такого, що могло б розлютити Крістіну. Але тепер, звісно, заподіяли.
44 / Детективна діяльність
Наступні три тижні чи десь приблизно так сталося от що: ми з Лі гралися в детективів. І закохалися.
Після нашої розмови вона пішла зранку в муніципалітет і заплатила п’ятдесят центів за ксерокопії двох папірців — ці папірці йдуть у Гаррісбург, але Гаррісбург надсилає копію в місто.
Цього разу, коли до нас прийшла Лі, уся моя сім’я була вдома. Еллі підглядала за нами за найменшої нагоди. Вона була в захваті від неї, а я потайки розвеселився, коли приблизно за тиждень після початку нового року сестра почала зав’язувати волосся у хвіст на потилиці, мавпуючи зачіску Лі. Я відчував спокусу подіставати її з цього приводу… але стримався. Може, я вже трохи подорослішав (але недостатньо для того, аби не цупити «йоделі», коли бачив її ничку за пластмасовим судком у холодильнику).
Якщо не зважати на епізодичні підглядання Еллі, того наступного дня, 27 грудня, вітальня опинилася практично в повному нашому розпорядженні — після того, як було дотримано всіх соціальних ритуалів. Я познайомив Лі з мамою і татом, мама подала каву, і ми поговорили. Більш за всіх балакала Елейн — вона тріщала про своє шкільне життя й розпитувала в Лі про наше з нею спільне. Спочатку я відчув роздратування, та потім йому на зміну прийшла вдячність. Обоє моїх батьків — взірець чемності середнього класу (якби маму вели до електричного стільця й вона ненароком врізалася в тюремного капелана, то попросила б вибачення), і я чітко бачив, що Лі їм сподобалась, але також було очевидно, принаймні для мене, що вони розгублені й трохи не у своїй тарілці, бо не знають, яке місце в усьому цьому відведено для Арні.
Хоч ми з Лі теж цим переймалися — так я собі думаю. Зрештою мої зробили те, що роблять батьки, коли не знають, як учинити в подібних ситуаціях, — вони вирішують, що це справи дітей і повертаються до своїх справ. Першим перепросив тато. Він сказав, що в його підвальній майстерні панує звичний постріздвяний гармидер і пора вже його потроху розгрібати. А мама пояснила, що їй треба йти писати.
Еллі подивилася на мене урочистим поглядом і спитала:
— Деннісе, а в Ісуса був собака?
Я порснув зі сміху, Еллі теж, а Лі сиділа, дивилася на те, як ми сміємося, і ввічливо всміхалася — так, як це роблять чужі люди, коли чують сімейний жарт.
— Еллі, дуй звідси, — сказав я.
— А як не подую, що буде? — спитала сестра, але то була її звична задерикуватість, бо вона вже встала.
— Труси мені пратимеш.
— Чорта з два! — гонорово відказала вона й на цих словах залишила кімнату.
— Моя сестричка, — прокоментував я.
Лі всміхнулася.
— Вона класна.
— Якби тобі довелося з нею жити весь час, ти б так не вважала. Покажи, що в тебе там.
Лі поклала одну з ксерокопій на скляний кавовий столик, де напередодні лежали шматки мого гіпсу.
То була повторна реєстрація вживаного авто, «плімута»-седана 1958 року випуску (4-дверного), червоно-білого. Датована вона була 1-м листопада 1978 року й підписана Арнольдом Каннінґемом. Його батько розписався теж:
— На що це схоже? — спитав я.
— На один з підписів на одному з квадратиків, які ти мені показував. На котрому ж?
— Це той, на якому він розписався одразу по тому, як мене потовкли в Рідж-Року, — пояснив я. — Такий вигляд завжди мав його підпис. А зараз погляньмо на інший.
Лі поклала другий папірець поряд із першим. То був реєстраційний талон нової машини, «плімута»-седана 1958 року випуску (4-дверного), червоно-білого. Він був датований 1-м листопада 1957 року — від такої точної подібності мене аж пересмикнуло, і вираз обличчя Лі сказав мені, що дівчина теж її помітила.
— Глянь на підпис, — сказала вона.
146
Well, when the pipeline gets broken / And I’m lost on the river — bridge, / I’m all cracked up on the highway / And in the water’s edge, / Medics come down the Thruway, / Ready to sew me up with the thread, / And if I fall down dyin / Y’know she’s bound to put a blanket / on my bed (