— Справді? — здивувався я. — Де?
Батько знизав плечима.
— На вулиці. У центрі. Знаєш, Деннісе, Лібертівілль не такий уже й великий. Він…
— Він що?
— Ледве впізнав мене. І наче старшим став. Тепер, з чистим обличчям, він виглядає значно старшим за свій вік. Я раніше думав, що він схожий на свого батька, але тепер… — тато раптово затнувся. — Деннісе, а тобі не здається, що в Арні міг статися нервовий зрив?
— Так, — кивнув я, шкодуючи про те, що не можу розповісти йому про інші, гірші варіанти. Ті, що змусили б мого старого запідозрити нервовий зрив у мене, якби я їх йому виклав.
— Ти будь обережний, — попросив він. І хоча вголос тато цього не промовив, я раптом відчув тверду впевненість у тому, що на думці в нього був випадок із Віллом Дарнеллом. — Деннісе, будь обережний.
Лі зателефонувала наступного дня й повідомила, що її батька викликали в Лос-Анджелес у справах, пов’язаних із кінцем року, і він експромтом запропонував, щоб уся сім’я поїхала разом з ним, подалі від холоднечі й снігів.
— У мами ця ідея викликала шалений захват, і я не змогла вигадати нічого правдоподібного, щоб відмовитись, — розповідала Лі. — Це лише на десять днів, а в школі заняття почнуться тільки восьмого січня.
— Круто, по-моєму, — сказав я. — Розважся там.
— Думаєш, варто поїхати?
— Якщо не поїдеш, тоді варто перевірити голову.
— Деннісе?
— Що?
Її голос трохи стишився.
— Правда ж, ти будеш обережним? Я… ну, я останнім часом багато про тебе думаю.
Потім Лі поклала трубку, залишивши мені тільки подив і тепло. Але почуття провини нікуди не поділося. Воно трохи зблякло, проте залишалося на місці. Батько спитав мене, чи я намагаюся допомогти Арні. А я намагався? Чи просто пхав носа в ту сферу його життя, яку він чітко маркував як заборонену… а в процесі відбив у нього дівчину? І що саме зробив би чи сказав Арні, якби дізнався?
Голова розколювалася від запитань, і я подумав: «Може, воно й на краще, що Лі на якийсь час поїде з міста».
Як вона сама сказала про наших батьків, це здавалося безпечнішим.
У п’ятницю, 29-го, в останній робочий день року, я подзвонив у лібертівілльський осередок «Американського легіону» й попросив до телефону секретаря. Його ім’я — Річард Маккендлес — я роздобув у вахтера будинку, і він же дав мені номер телефону. Виявилося, що належить цей номер магазину Девіда Емерсона, «хорошому» меблевому Лібертівілля. Мені сказали почекати хвилинку, а потім підійшов Маккендлес, з гудучим рипучим голосом, за яким поставав образ дужого шістдесятирічного чоловіка — такого, наче Паттон[147] і власник цього голосу пліч-о-пліч пробивали собі шлях через усю Німеччину на Берлін, а може, по ходу й зубами виловлювали з повітря ворожі кулі.
— Маккендлес, — сказав він.
— Містере Маккендлес, мене звати Денніс Ґілдер. Минулого серпня ви організовували військовий похорон одного чоловіка, його звали Роландом Лебеєм…
— Він був вашим другом?
— Ні, ми з ним були ледве знайомі, але…
— Тоді я не мушу щадити ваші почуття, — сказав Маккендлес, і в горлі в нього рипів гравій. Звучав той голос так, наче Енді Девайна схрестили з Бродеріком Кроуфордом[148]. — Лебей був падлючим курвиним сином, і коли б моя воля, то «Легіон» би й пальцем не поворухнув, аби його закопати. Він з організації вийшов ще в сімдесятому. Якби він не пішов, ми б його вигнали. То був найсварливіший недоносок з усіх, яких тільки земля носить.
— Справді?
— Ще б пак. Було, посперечається з тобою, а тоді раз — ти гля, роздмухав пожежисько до сварки. З цим сучим сином ні в покер було зіграти, ні чарчину перехилити. У чомусь із ним не погодишся, і все, він тебе зжиратиме за інше. Хоча зжирати він починав майже зразу. Ох і хворий на голову був, дегенерат чортовий, пардон на слові. А ти, хлопчику, хто будеш?
На мить мені до сказу хотілося процитувати йому Емілі Дікінсон: «Я ніхто! А ви?»
— Мій друг купив у Лебея машину перед самою його смертю…
— Бля! То не той п’ятдесят сьомий?
— Ну, насправді то був п’ятдесят восьмий…
— Так-так, п’ятдесят сьомий чи п’ятдесят восьмий рік, червоно-білий. Єдина у світі річ, до якої йому було діло. Він її голубив і леліяв, наче жінку. То через машину він пішов з Легіону, ти не знав?
— Ні, — відповів я. — А що тоді сталося?
— Ай, чорт. Давня історія, малий. Я й так тобі на вуха присідаю. Але як згадаю того сучого сина Лебея, то як червона шмата для бика. У мене досі на руках шрами. Дядько Сем забрав три роки мого життя на Другій світовій, і нічого мені з того не перепало, навіть «Пурпурового серця»[149], хоча я майже весь час у бою провів. Я воював на половині гівняних острівців півдня Тихого океану. Я й п’ятдесят інших вояків на Ґвадалканалі[150] витримували психічну атаку двох мільйонів п’яних у дрезину йобаних япошок, які замахувалися на нас мечами з бляшанок з-під кави «Максвел Хаус» — і жодного тобі шраму. Кілька разів повз мене свистіли кулі, і перед самим проривом хлопцю поряд переставило кишки місцями милістю японського імператора, але свою власну кров там, у Тихому океані, я бачив лише тоді, коли різався під час гоління. А тоді…
147
Джордж Сміт Паттон (1885–1945) — американський генерал, командувач Третьою армією США під час Другої світової війни.
148
Ендрю «Енді» Девайн (1905–1977) — американський комедійний актор, відомий своїм плаксивим голосом. Кроуфорд, Бродерік (1911–1986) — актор, відомий ролями крутих хлопців.
149
«Пурпурове серце» (англ
150
Вулканічний острів в архіпелазі Соломонові острови. У 1942—1943-му на острові відбулася одна з вирішальних битв війни в Тихому океані.