— Авжеж. «Уживай, та не зловживай», так?
Він розсміявся.
— Так ми колись казали в П’ятій бойовій.
І повісив трубку.
Я й собі повільно поклав слухавку на важіль, думаючи про машини, які продовжують рух навіть після того, як ти піднімеш їхні ведучі колеса з землі. «Жаско воно було». Жаско воно й було, і містер Кендлес мав доказ у вигляді шрамів. Це змусило мене пригадати дещо почуте від Джорджа Лебея. У нього теж був шрам від спорідненості з Роландом Д. Лебеєм. І з віком той шрам ширшав і розповзався.
45 / Новорічний вечір
31 грудня я зателефонував Арні. У мене було кілька днів на роздуми, і насправді мені зовсім цього не хотілося, але я повинен був із ним побачитися. Я переконав себе, що не зможу нічого вирішити, поки сам його не побачу. І не побачу знову Крістіну. Я згадав про машину в розмові з татом під час сніданку, ніби просто так, побіжно, і він сказав, що, наскільки йому відомо, усі конфісковані з гаража Дарнелла машини вже сфотографували й повернули.
На дзвінок відповіла Реджина. Її голос звучав сухо й формально.
— Резиденція Каннінґемів.
— Реджино, добридень, це Денніс.
— Денніс! — вигукнула вона, радісно й здивовано водночас. На якусь мить мені знову здалося, що то колишня Реджина, та, яка годувала мене й Арні сендвічами з арахісовим маслом і крихтами бекона на ньому (арахісове масло й бекон на житньому хлібі з борошна грубого помелу, звичайно). — Як ти? Ми чули, що тебе виписали з лікарні.
— Я нормально. А ви як?
Повисла коротка мовчанка, та потім Реджина відповіла:
— Ну, ти знаєш, як у нас тут усе складається.
— Проблеми, — сказав я. — Так.
— Усі ті проблеми, яких у нас не було в попередні роки. Мабуть, вони громадилися в кутку, купа все росла й чекала нас.
Я трохи прокашлявся й нічого не відповів.
— Ти хочеш поговорити з Арні?
— Якщо він удома.
Після ще однієї короткої паузи Реджина відповіла:
— Пам’ятаю, що колись ви з ним проводжали старий рік і зустрічали новий. Деннісе, ти тому зараз дзвониш? — говорила вона дуже несміливо, і це геть не схоже було на колишню пробивну й самовпевнену Реджину.
— Ну, так, — мовив я. — Це по-дитячому, я знаю, але…
— Ні! — гостро й різко вигукнула вона. — Ні, зовсім ні! Зараз якраз той час, коли ти потрібен Арні найбільше. Йому потрібен друг. Він… він зараз нагорі, спить. Він забагато спить. І він… він не… він досі не…
— Не що, Реджино?
— Він не подав заяви на вступ до університету! — випалила вона, та одразу ж притишила голос, неначе Арні міг підслухати. — Жодної! Мені розповів це по телефону містер Вікерз, шкільний консультант. У нього середній бал зі вступних іспитів — 700, його могли прийняти майже в будь-який коледж у цій країні… принаймні до всіх цих… цих неприємностей… — Реджинин голос затремтів на межі сліз, але вона все ж опанувала себе. — Деннісе, поговори з ним. Якби ти міг провести з ним сьогоднішній вечір… випити кілька пляшок пива й просто… просто поговорити з ним…
Мати Арні замовкла, проте я відчував, що вона чогось недоговорює. Хоче сказати, але не говорить.
— Реджино, — мовив я. Колишня Реджина, владна і непоступлива, з її схильністю керувати життям чоловіка й сина, аби вони вписувалися в її власний графік, мені не подобалася. Але ця плаксива й розгублена жіночка подобалася ще менше. — Перестаньте. Заспокойтеся, будь ласка.
— Я боюся з ним говорити, — зрештою промовила вона. — І Майкл боїться з ним говорити. Він… він неначе вибухає, коли йому в чомусь суперечиш. Спочатку лише на тему його машини; тепер от і з коледжем теж. Поговори з ним, Деннісе, прошу тебе. — Знову настала коротка пауза, після якої Реджина майже недбалим тоном висловила свій найбільший страх: — Мені здається, ми його втрачаємо.
— Ні, Реджино, стривайте…
— Я його покличу, — увірвала мене вона, і трубка цокнула об столик. Чекання, здавалося, затягнеться надовго. Я притиснув слухавку щелепою до плеча й нетерпляче барабанив кісточками пальців по гіпсу, який досі вкривав моє ліве стегно. Мені довелося змагатися з боягузливим прагненням просто повісити трубку й облишити все це діло.
151
For this daring young star met his death / while in his car, / No one knows the reason why — / Screaming tyres, flashing fire, and gone / was this young star, / O how could they let him die? / Still, a young man is gone, but his legend / lingers on, / For he died without a cause… (