Відгомін правди в цьому був, та тільки Арні б ніколи не видав мудацького коментаря в стилі «я класно провів час, правда класно». Колишній Арні — нізащо.
— Так, я теж.
Більше пива не хотілося, але я все одно взяв. Бо прагнув якнайдалі відтягти неминучий момент потрапляння всередину Крістіни. Ще вдень це здавалося необхідним кроком, без якого не оціниш атмосферу тієї машини… якщо там узагалі була якась атмосфера, щоб її оцінювати. Але тепер ця ідея видавалася лячною й божевільною. Таємниця того, що відбувалося між мною і Лі, великим крихким яйцем тремтіла в моїй голові.
Скажи, Крістіно, а ти думки читати вмієш?
Я відчув, як з горла назовні рветься ненормальний смішок, і залив його пивом.
— Слухай, Арні, — сказав я, — якщо хочеш, я можу подзвонити татові, хай приїде забере мене. Він ще не спить.
— Та це не проблема, — відповів Арні. — Не хвилюйся ти, я можу дві милі по рівній лінії пройти.
— Просто я подумав…
— Ручаюся, тобі вже кортить самому себе возити, ге?
— Ага, точно.
— Нема нічого кращого, ніж сидіти за кермом своєї машини, — сказав Арні, і його ліва повіка опустилася в осоловілому підморгуванні старого розпусника. — Крім бабської поцьки хіба.
Але час настав. Арні вирубав телевізор, і я проклав собі милицями шлях через кухню, вліз у стару лижну парку, плекаючи надію, що от-от з вечірки повернуться Майкл з Реджиною і трохи відтермінують нашу поїздку. Можливо, Майкл вчує пиво у віддиху Арні й запропонує мене підвезти. У моїй свідомості досі занадто чітким був спогад про той день, коли я прослизнув за кермо Крістіни, поки Арні був у будинку Лебея, торгувався зі старим сучарою.
Арні витяг з холодильника ще два пива («На доріжку», — пояснив він). Я думав, чи не сказати йому, що за водіння в нетверезому стані в той час, коли його випустили під заставу, він сяде ще до того, як встигне розвернутися. Та потім вирішив, що краще буде тримати рота на замку. Ми вийшли надвір.
Перша ніч 1979 року видалася пронизливо-ясною і холодною; від такої холоднечі волога в носі замерзає за лічені секунди. Снігові кучугури обабіч доріжки виблискували мільярдами діамантових кристалів. І ось вона, Крістіна, з вікнами, затягнутими інеєм. Я втупився в неї. «Мафія, — сказав Арні. — Південна чи колумбійці». Звучало мелодраматично, але ймовірно; ба більше — звучало правдоподібно. Але гангстери стріляли в людей, викидали їх із вікон, душили. За легендою, Аль Капоне спекався одного нещасного засранця за допомогою бейсбольної битки зі свинцевим осердям. Але повести машину через засипаний снігом газон якогось чувака, врізатися на ній у стіну його будинку й потрапити у вітальню?
Може, колумбійці? Арні сказав, що колумбійці навіжені. Але щоб настільки? Я в цьому сумнівався.
Вона блищала у світлі, яке падало з будинку та від зірок, і я не знав: а що, як це зробила вона? І що, як вона дізналася про наші з Лі підозри? А ще гірше — що, коли вона дізналася про наші шури-мури?
— Деннісе, тобі на сходах допомогти? — спитав Арні, і від несподіванки я аж скинувся.
— Ні, сходами я сам спущуся, — відказав я. — От на стежці можеш подати мені руку.
— Нема питань, пацан.
Я зійшов додолу сходинками кухонного ґанку, однією рукою стискаючи поруччя, а в іншій тримаючи милиці. Уже на стежці я сперся на них, зробив кілька кроків, а тоді послизнувся. І вмить тупий біль погримотів угору лівою ногою, тією, що досі була ні до чого не придатна. Однак мене підхопив Арні.
— Дякую, — радіючи, що в голосу є привід тремтіти, сказав я.
— Пусте.
Ми підійшли до машини, і Арні спитав, чи зможу я сісти сам. Залишивши мене, він обійшов Крістіну спереду. А я взявся рукою в рукавичці за ручку, і тут мене накрило безнадійне відчуття страху та відрази. І лише тієї миті, глибоко всередині, там, де живе душа людини, я повірив у все до кінця. Тому що ручка під моїми пальцями здалася живою. Неначе якийсь живий звір, що спав. За відчуттями вона була не з хромованої сталі; Господи Ісусе, на ній неначе шкіра була. Здавалося, варто стиснути її — і я розбуджу звіра, і він люто зареве.
Звіра?
Добре, якого звіра?
Що воно таке? Якийсь іфрит? Звичайна машина, що невідь-чому стала небезпечною смердючою посудиною для демона-підселенця? Дивна маніфестація духу Лебея, який нікуди не пішов після смерті, пекельний дім з привидами, що катався на гумі «Ґуд’єр»[153]. Я не знав цього. Знав тільки, що мені страшно, дуже страшно. І сумнівався, що зможу це витримати.