— З дівчинкою? Донькою Лебея? — я міцно тримав слухавку, стискав її так, що аж пальці німіли.
— Так, — глухо мовив він. — Рита.
— Як усе було насправді, коли вона вдавилася?
— Моя мати називала Роллі своїм одмінком[156], — сказав Лебей. — Я казав тобі про це?
— Ні.
— Авжеж, не казав. Я тобі казав, що, на мою думку, твій друг буде щасливішим, якщо здихається тієї машини, але часом це все, що людина може сказати на захист своїх переконань, бо ірраціональне… воно прокрадається…
Лебей замовк. Я його не підганяв. Він або розкаже, або ні. Усе зводилося до цього.
— Мати розповідала, що до шести місяців він був ідеальним немовлятком. А потім… вона казала, що тоді прийшов Пак[157]. Заради жарту він забрав її хороше дитя, а натомість поклав одмінка. Вона говорила про це зі сміхом. Але, коли Роллі був неподалік і міг почути, не казала такого ніколи, і очі в неї, Деннісе, ніколи не сміялися. Я думаю… ніяк інакше вона не могла пояснити, чому він такий, чому він був такий недоторканний у своїй люті… такий твердолобий у своїх мізерних примітивних прагненнях.
Був один хлопець — я забув його ім’я — старший хлопець, який три або чотири рази відлупцював Роллі. Розбишака. Він починав чіплятися до одягу Роллі, питав його, скільки він труси носить — один місяць чи вже й два. А Роллі кидався на нього з кулаками, лаяв на всі заставки, погрожував, а розбишака тільки сміявся з нього й тримав на віддалі своїми довжелезними ручиськами, а потім гамселив кулаками, поки не втомиться чи поки в Роллі з носа кров не заюшить. Потім Роллі сидів у кутку, курив і плакав, а на обличчі в нього підсихали шмарклі та кров. Якщо ми з Дрю бодай наближалися до нього, лупив нас смертним боєм.
Якось уночі, Деннісе, будинок того хулігана згорів. Сам хуліган, його батько і менший брат загинули. Хуліганова сестра жахливо обгоріла. Пожежу нібито спричинила кухонна плита, і може, так воно й було. Але мене розбудили пожежні сирени, і я не спав, коли Роллі вибрався нагору решіткою для плюща й заліз через вікно в кімнату, яка в нас була спільною. На лобі в нього була сажа, і смерділо від нього бензином. Побачивши, що я лежу з розплющеними очима, він спитав: «Джорджі, скажеш комусь — я тебе вб’ю». З тої самої ночі, Деннісе, я намагався переконати себе, що він мав на увазі — якщо я скажу комусь, що він виходив дивитися на пожежу. Може, більше нічого в цьому й не було.
У роті в мене пересохло. У шлунку лежала свинцева куля. Волосся на потилиці піднялося сторч, мов голки в дикобраза.
— А скільки років тоді було вашому брату? — хрипким від хвилювання голосом запитав я.
— Ще й не тринадцять, — з жаским удаваним спокоєм відповів Лебей. — Приблизно за рік по тому, взимку, сталася сварка через хокейний матч, і хлопець, якого звали Ренді Троґмортон, розбив Роллі голову палицею. Від удару Роллі знепритомнів. Ми відвезли його до старого лікаря Фарнера — на той час Роллі вже отямився, але ще й досі в стані потьмарення — і Фарнер наклав йому на голову дюжину швів. А через тиждень Ренді Троґортон провалився під лід на ставку Палмера і втопився. Катався в тому місці, де були таблички «ТОНКИЙ ЛІД». Судячи з усього.
— Хочете сказати, цих людей убив ваш брат? Підводите мене до розповіді про те, що Лебей убив власну доньку?
— Ні, Деннісе, він її не вбивав, про це й не думай. Вона померла, бо вдавилася. Я натякаю на те, що він, можливо, дав їй померти.
— Ви казали, що він її перевертав, ударив у живіт, щоб змусити виблювати…
— Так Роллі казав мені на похороні, — відповів Лебей.
— Тоді що…
— Пізніше ми з Марсією поговорили про це. Лише одного разу, розумієш? За вечерею того дня. Роллі мені сказав: «Джорджі, я підняв її за бастер-браунзи[158] й намагався витрусити те падло. Але воно там глибоко застрягло». А Вероніка сказала Марсії: «Роллі підняв її за черевички й намагався витрусити те, що її душило, але воно там глибоко застрягло». Вони розповідали одну й ту саму історію, одними й тими самими словами. І знаєш, що мені це нагадало?
— Ні.
— Це нагадало мені, як Роллі заліз у вікно спальні й прошепотів мені: «Джорджі, скажеш комусь — я тебе вб’ю».
— Але… чому? Навіщо йому…
— Згодом Вероніка написала Марсії листа, у якому натякнула, що насправді Роллі нічого не робив для порятунку їхньої доньки. І що вже наприкінці він поклав її на сидіння машини. Щоб не на сонці була, як пояснював він. Але в листі Вероніка написала, що їй здалося, ніби Роллі хотів, щоб вона померла в машині.
157
Пак, або Пек (англ.
158
Черевички, які отримали свою назву на честь персонажа коміксів Бастера Брауна, створеного 1902 року. У 1904 році став символом компанії «Браун» — виробника взуття.