Мені не хотілося це говорити, але я мусив.
— Ви хочете сказати, що ваш брат свою доньку наче в жертву приніс?
Повисла довга задумлива лячна пауза.
— Свідомо — ні, — відповів зрештою Лебей. — Так само, як я не натякаю, що він свідомо її вбив. Якби ти знав мого брата, ти б розумів, що підозрювати його у відьомстві, чаклунстві чи угодах із демонами — це сміхота. Він не вірив ні в що, крім власних чуттів… окрім, напевно, власного «хочу». Я маю на увазі, що в нього могло виникнути щось… інстинктивне… чи його скерували до того, що він зробив. Моя мати казала, що він — одмінок.
— А Вероніка?
— Не знаю, — відповів Лебей. — Згідно з висновком поліції, то було самогубство, хоч записки вона й не залишила. Могло бути. Але нещасна жінка заприязнилася з кількома людьми в місті, і я часто думав: а чи не натякала вона комусь із них, як Марсії, про те, що смерть Рити була не зовсім такою, як описали вони з Роллі. Може, Роллі про це дізнався. Джорджі, скажеш комусь — я тебе вб’ю. Звісно, доказів нема. Але мені хотілося б знати, чому вона обрала саме такий спосіб — і цікаво, як жінка, що не мала ані найменшого поняття про машини, виявилася достатньо вправною, щоб вставити шланг у вихлопну трубу й просунути у вікно. Я намагаюся гнати від себе всі ці роздуми. Бо вони не дають мені спати вночі.
Я подумав про те, що він сказав, і про те, що замовчав — те, що лишилося між рядків. «Інстинктивне», — сказав він. «Такий твердолобий у своїх мізерних примітивних прагненнях», — сказав він. А що, як Роланд Лебей до певної міри розумів те, у чому сам собі навіть не хотів зізнаватися, — що він вселив у свій «плімут» якусь надприродну силу? Та тільки й чекав, коли нагодиться потрібний спадкоємець, щоб передати йому… а тепер…
— Деннісе, я відповів на твої запитання?
— Я думаю, так, — повільно проказав я.
— І що ти робитимеш?
— Думаю, ви знаєте.
— Знищиш машину?
— Я спробую, — відповів я. І подивився на свої милиці, прихилені до стіни. Свої кляті милиці.
— Цим ти можеш і друга свого знищити.
— Або врятувати, — сказав я.
— Не знаю, чи це ще можливо, — тихо промовив Джордж Лебей.
47 / Зрада
Я поцілував її.
Її руки оповили мою шию. Прохолодна долоня делікатно притислася до потилиці. Для мене більше не було сумнівів у тому, що відбувається. І коли вона з напівзаплющеними повіками злегка відсторонилася від мене, я побачив, що в неї сумнівів не лишилося також.
— Деннісе, — промуркотіла вона, і я знову її поцілував. Наші язики ніжно доторкнулися. На мить вона стала цілуватися наполегливіше; я відчув пристрасть, на яку натякали ті високі вилиці. Та потім охнула й відхилилася. — Ну все. А то заарештують за непристойну поведінку чи щось у такому дусі.
Було вісімнадцяте січня. Ми припаркувалися на майданчику за місцевим «Кей-Еф-Сі»[160], і зараз навколо нас лежали розкладені залишки цілком пристойної вечері. Ми сиділи в моєму «дастері», і саме це вже було для мене великою подією — бо вперше після нещасного випадку я сів за кермо. Лише вранці того дня лікар зняв з моєї лівої ноги велетенський гіпс й замінив його на ортопедичний апарат. Він суворо попередив, щоб на ногу я не ступав, але я бачив, що його прогнози щодо мого одужання досить райдужні. Я на місяць випереджав свій графік відновлення. Причину цього він вбачав у передових технологіях; моя мати — в позитивному мисленні й курячому бульйоні; тренер Паффер — у шипшині.
Сам же я думав, що цим неабияк завдячую Лі Кебот.
— Нам треба поговорити, — сказала вона.
— Ні, ще поцілуймося.
— Говоримо зараз. Цілуємося пізніше.
— Він знову взявся за своє?
Лі кивнула.
За ті два тижні, що минули після моєї телефонної розмови з Лебеєм, перші два тижні зимової чверті, Арні взяв курс на зближення з Лі — і його наполегливість лякала нас обох. Я переповів їй свою розмову з Джорджем Лебеєм (але не про свою жахну поїздку тієї новорічної ночі, як я вже казав) і якнайчіткіше дав зрозуміти, що вона не повинна його просто відшивати, за жодних обставин. Це могло його розлютити, а з тими, на кого Арні останнім часом був лютий, ставалися великі неприємності.
159
There was blood and glass all over, / And there was nobody there but me. / As the rain tumbled down, hard and cold, / I seen a young man lyin by the side / of the road, / He cried, ‘Mister, won’t you / help me, please?’ (
160
«Kentucky Fried Chicken» (