— Тоді так виходить, що я його зраджую, — сказала вона.
— Я знаю, — відповів я, трохи різкіше, ніж збирався. — Мені це не подобається, але я не хочу, щоб та машина знову покотила.
— То що?
Але я похитав головою.
Насправді я вже був, мов той принц Гамлет, — усе зволікав і зволікав. Звичайно, я знав, що необхідно зробити. Крістіну треба було знищити. Ми з Лі обговорили можливі способи.
Перша ідея належала їй. Коктейлі Молотова. Вона сказала, що ми наповнимо кілька пляшок з-під вина бензином, рано-вранці прокрадемося з ними до будинку Каннінґемів, підпалимо ґніт («Ґніт? Який ґніт?» — спитав я. «Тампон “Котекс” згодиться», — миттю відповіла вона, і знову мені на згадку мимоволі спали її пращури з високими вилицями) та повкидаємо пляшки у вікна Крістіни.
— А що, як вікна будуть підняті, а дверцята замкнені? — спитав я. — Скоріш за все, так і буде.
«Ну ти й ганчірка», — промовляв той погляд, яким вона мене обдарувала.
— Тобто ти хочеш сказати, закидати машину Арні вогнем — це нормально, а трохи скла розбити — то тебе докори сумління мучать?
— Ні, — відповів я. — Але хто до неї наблизиться на таку відстань, щоб розбити скло молотком? Ти, Лі?
Вона подивилася на мене й закусила м’яку нижню губу. Та нічого не відповіла.
Наступна ідея вже була моєю. Динаміт.
Обдумавши це, Лі похитала головою.
— Думаю, я міг би його роздобути без особливих проблем. — Я досі час від часу бачився з Бредом Джефрізом, а Бред досі працював у «ДТ-Пені», а «ДТ-Пені» мав у своєму розпорядженні стільки вибухівки, що стадіон «Три ріки»[161] можна було на Місяць висадити. Я подумав, що, може, вдасться позичити ключика, не ставлячи Бреда до відома, що я його позичив — він мав звичку добряче заправлятися спиртним, коли по ящику показували гру «Пінгвінів»[162]. «Позичити ключ від сараю з вибухівкою, поки йтиме третій період одного матчу, — думав я, — а повернути його на брелок під час другого матчу, теж у третій період». Імовірність, що в січні йому знадобиться вибухівка й він виявить зникнення ключа, була дуже низькою. Це було обманом, ще однією зрадою — але водночас і способом покласти всьому край.
— Ні, — сказала Лі.
— Чому ні?
Як на мене, то динаміт гарантував ту фінальну остаточність, якої якраз і вимагала ситуація.
— Бо Арні тримає її зараз перед будинком. Ти справді хочеш, щоб шматки розлетілися по всій вулиці? Ризикнеш, щоб уламком скла якійсь дитині голову відтяло?
Я здригнувся. Сам про це не подумав, але тепер, після її слів, у моїй уяві постала чітка, різка й відразлива картина. А це навело мене на інші роздуми. Підпалити шнур динамітної шашки сигарою й закинути її на той об’єкт, який прагнеш знищити… усе це добре виглядало в недільних вестернах на другому каналі, але в реальному житті треба було ще зважати на капсулі-детонатори й точки дотику. Та все ж я за цю ідею тримався до останнього.
— А якщо вночі?
— Усе одно небезпечно, — заперечила Лі. — Ти й сам це розумієш. У тебе на лиці написано.
Довга-предовга пауза.
— А як щодо пресу в Дарнелла? — урешті спитала Лі.
— Те саме просте заперечення, що й перед цим, — сказав я. — Хто її туди відвезе? Ти, я чи Арні?
У цьому якраз і була притичина.
— Що було сьогодні? — спитав я.
— Хотів, щоб я з ним на побачення пішла. Цього разу — боулінг. — У попередні дні було кіно, вечеря, подивитися телевізор у нього вдома, повчитися разом. І в усіх цих пропозиціях фігурувала Крістіна, як засіб для пересування. — Він стає нестерпним, і в мене вже закінчуються відмазки. Якщо ми будемо щось із цим робити, то треба пошвидше.
Я кивнув. Неспроможність вигадати задовільний метод — це одне. Інше, що нам заважало, — моя нога. Гіпс уже зняли, і всупереч суворим приписам лікаря користуватися милицями, я вже випробував ліву ногу без них. Було трохи боляче, але не аж так, як я боявся.
Усе це, так, — але головна затримка була пов’язана з нами. З тим, як ми відкривали одне одного для себе. І хоч це, може, прозвучить гидко, я маю дещо додати, щоб бути до кінця чесним (а я пообіцяв собі, коли починав розказувати цю історію, що зупинюся, якщо не зможу бути чесним чи викладати все відверто). Присмак небезпеки додавав якоїсь гостроти моїм почуттям до неї — і, думаю, її почуттям до мене також. Арні був моїм найкращим другом, але все одно в думці про те, що ми зустрічаємося в нього за спиною, була певна брудна й безглузда привабливість. Я відчував це щоразу, як пригортав її до себе в обіймах, щоразу, коли моя рука ковзала по пружній опуклості її грудей. Крадькома, потайки. Ви можете мені сказати, у чому тут кайф? Але він був. Уперше в житті я закохався в дівчину. Раніше були слабкі спроби занедужати, а цього разу мені геть-начисто дах знесло. І я полюбив це відчуття. Я полюбив її. Якби не те невідчепне відчуття зради… змієподібне. Сором і якийсь шалений збудник водночас. Одне одному ми могли казати (і казали), що тримаємо роти на замку задля захисту своїх рідних і самих себе.
161
Стадіон «Три ріки» (англ. «