Я сидів, тримаючи ключ у замку запалювання на позначці «АКСЕСУАРИ», щоб працювало радіо, і дивився на футбольне поле. Зараз видавалося неможливим, що колись ми з Арні обмінювалися сендвічами на тих засніжених трибунах. Годі було повірити, що я й сам бігав по тому полю й викидав колінця, одягнений у каркас, шолом і тісні штани, такий дурний, що був твердо переконаний у невразливості свого тіла… а може, навіть у власній безсмертності.
Якщо так, то більше я так не вважав.
До школи з’їжджалися учні: паркували машини та йшли до корпуса, базікаючи, гигочучи й дуркуючи. Я згорбився на сидінні, бо не хотів бути впізнаним. Біля дверей на головному кільці зупинився автобус і виплюнув зграйку малечі. Тремтячи від холоду, декілька хлопців і дівчат тусувалися в курилці, де того дня минулої осені Бадді напав на Арні. Той день теж видавався тепер неймовірно далеким.
Серце гупало в грудях, я сидів увесь зіщулений. Якась малодушна частка мого «я» мріяла, щоб Арні просто не приїхав. Та потім я побачив знайомі червоно-білі обриси Крістіни. Вона завернула зі Шкільної вулиці й рушила під’їзною дорогою для учнів зі швидкістю двадцять миль на годину, пахкаючи білим вихлопом з труби. Арні сидів за кермом у шкільній куртці. На мене він не подивився, просто поїхав до свого звичного місця в глибині стоянки й припаркувався.
«Просто принишкни й не висовуйся, і він тебе не помітить, — шептала та боягузлива, зрадницька частка мого розуму. — Він пройде повз тебе, як і вони всі».
Та натомість я відчинив дверцята й незграбно виставив милиці назовні. Спираючись на них усією вагою, я ривком вийшов з машини й став на втрамбований сніг паркувального майданчика, почуваючись трохи Фредом Макмюрреєм у тій старій кінокартині «Подвійна страховка»[170]. Зі школи донісся гаркавий дзенькіт першого дзвінка, з такої відстані слабкий і неважливий. Арні йшов на уроки пізніше, ніж колись. Моя мама казала, що він ледь не огидно пунктуальний. От тільки Лебей, мабуть, таким не був.
Арні наближався до мене, з підручниками під пахвою, опустивши голову, що зринала й ховалася серед машин. Обійшов фургон, тимчасово зник з очей, а потім знову вигулькнув. І тоді підвів очі, і наші погляди зустрілися.
Його очі розширилися, і він інстинктивно розвернувся впівоберта до Крістіни.
— Сам собі голим здаєшся, коли за кермом не сидиш? — спитав я.
Арні знову подивився на мене. Кутики губ трохи опустилися донизу, неначе він розкуштував щось дуже несмачне.
— Як там твоя пизда, Деннісе? — спитав він.
Джордж Лебей цього не казав, але натякав, що його брат мав надзвичайний талант діймати людей, відчуваючи їхні слабкі місця.
Я, човгаючи, зробив два кроки вперед на милицях, а він просто стояв і посміхався з опущеними кутиками губ.
— А як тобі було, коли тебе Реппертон Пиздопиким обзивав? — спитав я в нього. — Так сподобалось, що ти вирішив інших ним таврувати?
Щось у ньому наче здригнулося — може, тільки в очах промайнуло, — але презирлива сторожка посмішка з губ не зійшла. Надворі було холодно. Я не надів рукавиць, і руки на перекладинах милиць почали німіти. Від нашого дихання в повітря виривалися хмарки пари.
— А в п’ятому класі, коли Томмі Декінджер обзивав тебе Пердоротим? — спитав я, підвищуючи голос. Розсердитися на нього не входило в план гри, але гнів у мені наростав, він тремтів усередині. — Подобалось тобі? А пам’ятаєш, як Лед Смайт був черговим і штовхнув тебе на вулиці, а я стягнув з нього кашкет і засунув йому в штани? Де ти був, Арні? Цей Лебей недавно об’явився, а я — я завжди тут був.
Знову той проблиск здригання. Цього разу він відвернувся впівоберта, посмішка згасла, очі шукали Крістіну — так відчайдушно виглядають кохану, загублену в натовпі терміналу або автостанції, чи нарик так видивляється свого дилера.
— Так сильно вона тобі потрібна? — спитав я. — Чувак, та ти вже з нею як на сраній голці сидиш.
— Не розумію, про що ти говориш, — грубим хрипким голосом відрубав він. — Ти відбив у мене дівчину. Цього вже ніколи не зміниш. Ти провернув це в мене за спиною… ти зрадив… ти просто гівняр, як і всі вони. — Він дивився на мене впритул, широко розплющеними очима, які палали від болю й гніву. — Я думав, можу тобі довіряти, а ти, як виявилося, гірший за Реппертона, гірший за будь-кого з них! — Він зробив крок до мене й, нетямлячись від люті через свою втрату, закричав: — Ти вкрав її в мене, ти, гівняр!
170
«Подвійна страховка» (англ