— У машині?
— Коли Крістіна… коли вона їде, він із нею. Тільки тоді він… він…
Арні замовк. Голова похилилася на бік. Підборіддя перекотилося по грудях, мов на шарнірі без кісток. Волосся теліпалося над снігом. Стікаючи з рота, слина заляпувала чоботи. А потім він загупав кулаком у рукавичці по фургону за спиною і тоненьким голосом закричав:
— Іди геть! Іди геть! Іди геееееть!
Далі секунд зо п’ять не відбувалося нічого — хіба що тіло здригалося, наче в його одязі клубочилися в кошику змії; нічого, крім повільного, жахливого перекочування підборіддя на грудях.
Я подумав, що, може, він виграє, що поборе брудного старого сучару. Та коли він знову підвів погляд, Арні вже не було. Був Лебей.
— Усе буде так, як він сказав, — промовив до мене Лебей. — Перестань, синку, стрепехатися. Мо’, тоді й не переїду тебе.
— Приїжджай сьогодні до Дарнелла, — мій голос звучав шорстко, горло було сухим, як пісок. — Пограємо. Я привезу Лі. Ти привезеш Крістіну.
— Я сам виберу час і місце, — і Лебей осміхнувся ротом Арні, скалячи зуби Арні, молоді й міцні — ще багато років відділяло цей рот від принизливих зубних протезів. — Ти не знатимеш, де й коли. Але дізнаєшся… коли настане час.
— Подумай ще раз, — майже недбалим тоном сказав я. — Приїжджай сьогодні до Дарнелла, чи завтра ми з Лі почнемо всім розказувати.
Він засміявся, гидко, презирливо.
— І куди це вас приведе? До дурки в Рід-Сіті?
— Ну, спочатку нас не сприйматимуть серйозно. Тут я з тобою згоден. Але всі ці балачки про те, що краще не говорити про демонів і привидів, бо тебе одразу замкнуть у психушку… ні-ні, Лебей. Може, так було у твої часи, до літаючих тарілок, «Екзорциста» і того будинку в Амітівілі[171]. А тепер охрініти скільки народу вірить у такі штуки.
Посміхатися він не перестав, але очі звузилися підозріливо. І в них з’явилося ще дещо. Мені здалося, що це «дещо» — перший проблиск страху.
— А ще ти поки що не усвідомлюєш, скільки людей насправді вже відчули недобре.
Його посмішка пригасла. Звичайно, він вже це збагнув, і його це непокоїло. Але, мабуть, убивство переростає в лихоманку; мабуть, через певний час ти просто вже не можеш зупинитися й оцінити власні збитки.
— Ті жалюгідні рештки брудного життя, які в тебе ще лишилися, усі зав’язані на тій машині, — сказав я. — Ти це знав і від самого початку планував використати Арні… от тільки «планував» — не те слово, бо насправді ти ніколи нічого не планував, так? Просто слухався того, що підказувала інтуїція.
Він загарчав і розвернувся, щоб іти геть.
— Добре подумай! — гукнув я йому навздогін. — Батько Арні підозрює щось нечисте. І мій тато теж. Думаю, десь знайдеться поліцейський, який охоче вислухає все, що завгодно, коли це стосуватиметься обставин загибелі їхнього друга Джанкінса. І всі сліди ведуть до Крістіни, Крістіни, Крістіни. Рано чи пізно хтось пустить її під прес на задньому дворі гаража Дарнелла, просто із загальних міркувань.
Він знову обернувся й вирячився на мене очима, у яких палахкотіла суміш ненависті та страху.
— Ми будемо розказувати, і багато хто з нас сміятиметься, тут я не сумніваюся. Але в мене є два шматки гіпсу з підписом Арні на кожному. Один з підписів — не його. Він твій. Я покажу їх копам і діставатиму їх доти, доки вони не звернуться до графолога, щоб підтвердив. Люди вже придивляються до Арні. Люди придивляються і до Крістіни. Уловлюєш картину?
— Синку, та насрати мені на все, що ти кажеш.
Але його очі говорили інше. Так, я потроху пробивався до нього.
— Так і буде, — тиснув далі я. — Люди лише на поверхні раціональні. Та все одно кидають пучку солі через ліве плече, коли перевернуть сільничку; не ходять попід драбинами; вірять у загробне життя. І рано чи пізно — ставлю на «рано», бо ми з Лі ротів не закриватимемо, — хтось-таки зробить із тієї твоєї машини бляшанку для сардин. І готовий поставити на те, що разом з нею підеш у небуття й ти.
— Та ти навіть і не мрій! — глумливо посміхнувся він.
— Сьогодні ми будемо в Дарнелла. Якщо ти такий крутий, зможеш спекатися нас обох. Кінець все одно не настане, але хоч зітхнеш трохи легше… рівно настільки, щоб устигнути забратися з міста. Але я думаю, ти, приятелю, зовсім не крутий. Усе це затягнулося. Ми від тебе позбудемося.
Я подибав до свого «дастера» й сів на сидіння водія. Милицями користувався незграбніше, ніж міг, намагався прибрати інваліднішого вигляду, ніж було насправді. Я розхитав його, згадавши про підписи; час було забиратися геть, поки не переграв. Але був ще один момент. І цей момент гарантовано мав довести Лебея до шалу.
171
Ідеться про книгу «Жахіття Амітівіля» («The Amityville Horror») американського автора Джея Енсона, що вийшла друком 1977 року; у подальшому за нею було знято низку фільмів. За твердженням автора, в основу лягли реальні події. Книжку присвячено паранормальним явищам, а саме — будинку з привидами.