Спускатися вниз пагорбом від будинку Помбертона було страшнувато; навіть суха й порожня, ця крихітка котила так, що не дай Боже. Моє місце, здавалося, було на неймовірній височині — я бачив дахи машин, повз які проїжджав. Їдучи діловим центром Лібертівілля, я почувався громадиною, наче китове дитинча в ставку із золотими рибками. А яскраво-рожевий колір, у який була пофарбована вантажівка асенізатора, не додавав упевненості. Мене проводжали здивованими поглядами.
Ліва нога вже поболювала, але від болю мою увагу відвертала незнайома схема перемикання передач Петунії в потоці міського транспорту, який то спинявся, то їхав. Більшою несподіванкою став біль, що виник у плечах і поширювався на груди; його спричинило саме пілотування Петунії в цьому транспортному потоці. Вантажівку не було оснащено підсилювачем керма, і керувати ним реально тяжко.
Я звернув з Мейн на Волнат, а потім на паркувальний майданчик позаду «Вестерн Авто». Обережно спустився з кабіни Петунії, захряснув дверцята (ніс уже почав звикати до її слабкого смороду), став на милиці й пішов до чорного ходу.
Знявши три гаражні ключі з брелока Джиммі, я відніс його до майстра, який виготовляв дублікати. За долар вісімдесят я зробив собі по дві копії кожного. Нові ключі поклав в одну кишеню, а брелок Джиммі з прикріпленим вже оригіналом ключів — в іншу. Вийшов я через передні двері, на Мейн-стрит, і рушив до «Лібертівілльського ланчу», де був таксофон. Небо над головою сіріло й нависало нижче, ніж будь-коли. Помбертон мав рацію. Буде сніг.
У ресторанчику я замовив каву й випічку та розміняв гроші для телефонної будки. Зайшовши всередину, незграбно зачинив за собою двері й набрав номер Лі. Вона відповіла з першого дзвінка.
— Денніс! Де ти?
— У «Лібертівілльському ланчі». Ти сама?
— Так. Тато на роботі, мама поїхала по продукти. Деннісе, я… я ледь не розповіла їй усе. Я почала думати про те, як вона паркується біля «Ей-енд-Пі», переходить через стоянку, і… я не знаю, те, що ти сказав про Арні, який поїде з міста, наче стало неважливим. Це мало сенс, але не мало значення. Розумієш, про що я?
— Так, — сказав я, сам думаючи про те, як напередодні ввечері підвозив Еллі в крамницю до Тома, попри те, що нога на той час розболілася пекельно. — Я дуже добре розумію, про що ти говориш.
— Деннісе, так далі тривати не може. Я збожеволію. Ми спробуємо здійснити твою ідею?
— Так, — сказав я. — Залиш мамі записку. Напиши, що ти ненадовго вийшла. Але більше нічого не кажи. Коли ти не повернешся додому на вечерю, твої батьки, скоріш за все, подзвонять моїм. Може, вирішать, що ми втекли й таємно одружилися.
— Може, це не така вже й погана ідея, — і вона розсміялася так, що в мене мурашки по шкірі побігли. — До зустрічі.
— Слухай, ще одне. У тебе вдома є знеболювальне? Дарвон[173]? Щось таке?
— Трохи дарвону є, ще з того часу, як тато спину потягнув. Деннісе, щось із ногою?
— Трохи болить.
— А трохи — це скільки?
— Нічого страшного насправді.
— А не обманюєш?
— Не обманюю. Після цього вечора я дам їй як слід відпочити, домовились?
— Так.
— Приходь якнайшвидше.
Лі зайшла, коли я саме замовляв другу чашку кави, одягнена в парку з хутряною облямівкою на капюшоні й вилинялі джинси. Низ джинсів вона заправила в стоптані ковбойські чоботи. Лі примудрялася виглядати сексуально й практично водночас. На неї озиралися.
— Ти така гарна, — сказав я й поцілував її в скроню.
— А от у тебе, Деннісе, вигляд не дуже. На.
Вона простягнула мені пляшечку сіро-рожевих желатинових капсул.
До нас із моєю кавою підійшла офіціантка, жінка років п’ятдесяти зі сталево-сірим волоссям. Чашка була непорушним острівцем у коричневому ставку блюдця.
— Діти, чому ви не на уроках? — спитала офіціантка.
— Звільнення з поважних причин, — серйозним тоном відповів я. Вона витріщилася на мене.
— Кави, будь ласка, — попросила Лі, стягуючи рукавички. А коли офіціантка, виразно пирхнувши, пішла назад за прилавок, нахилилася до мене й сказала: — Прикольно буде, якщо нас зцапає шкільний наглядач.
— Веселуха буде, — підтвердив я, сам думаючи, що хоч холод і прикрасив її, та насправді Лі не так уже й добре виглядала. Навряд чи хтось із нас матиме квітучий вигляд, поки все це не скінчиться. Навколо очей у неї залягли тоненькі зморшки від напруги, наче вона погано спала вночі.
— То що робимо?
— Позбудемося її, — сказав я. — Ви будете в захваті від вашої карети, мадам.
173
Darvon (пропоксифен) — належить до групи наркотичних анальгетиків, за структурою дуже близький до метадону.