У будці було холодно. Мої руки вже задерев’яніли. З височини кабіни Петунії на мене занепокоєно дивилася Лі. «Як добре ти, Арні, усе організував, — подумав я. — Шахіст шахістом бути не перестане». Він зманіпулював матір’ю: прив’язав до неї нитки та змусив танцювати. Мені навіть стало її трохи шкода, хоча надто великого співчуття я не відчував. Скільки разів Реджина сама була маніпулятором, змушуючи інших танцювати у власних сценках, як Панча і Джуді[176]? А тепер, коли вона була прибита страхом і соромом, Лебей потеліпав у неї перед очима тим єдиним, що гарантовано примусило б її зірватися на ноги: шансом, що життя може знову увійти в нормальну колію.
— І вам усе це здалося правдою? — спитав я у Майкла.
— Авжеж, ні! — випалив він. — Та вона б і сама не повірила нізащо, якби їй очі не застувало! За нинішніми правилами в «Пен-Стейт» його і в липні приймуть, якщо матиме гроші на навчання й прохідний бал — а в Арні це все є. Він так говорив, наче надворі зараз п’ятдесяті, а не сімдесяті!
— Коли вони їдуть?
— Вона зустрічається з ним біля школи після шостого уроку; так вона сказала мені по телефону. Він візьме записку про звільнення.
А це означало, що з Лібертівілля вони виїдуть менш ніж за півтори години. Тому я поставив останнє запитання, хоч відповідь на нього знав наперед.
— Крістіну ж вони не беруть?
— Ні, поїдуть в універсалі. Деннісе, вона від радості була нестямна. Нестямна. Той задум попросити її поїхати з ним до «Пен-Стейт»… це геніально. Такий шанс, що дикі коні не втримали б Реджину від ривка. Деннісе, що відбувається? Будь ласка, скажи.
— Завтра. Це обіцянка. Тверда. А поки що ви повинні дещо для мене зробити. Для моєї сім’ї та сім’ї Лі Кебот це може виявитися справою життя й смерті. Ви…
— О Господи, — прохрипів Майкл. То був голос людини, на яку щойно пролилося яскраве світло. — Він виїжджав кудись щоразу… крім тієї ночі, коли було вбито Велча, та й тоді він… Реджина бачила, що він спав, і я впевнений, вона не збрехала… Деннісе, хто водить ту машину? Хто використовує Крістіну, щоб убивати людей, коли Арні немає в місті?
Ще трохи — і я б йому розказав, але в телефонній будці було холодно, і нога знову заболіла, і та відповідь потягла б за собою ще більше запитань, дюжини запитань. Та навіть після цього остаточним результатом могла бути категорична відмова повірити.
— Майкле, послухайте, — сказав я, прикликавши на допомогу всю обачність, на яку тільки був здатен. На одну дивну мить мені здалося, що я перетворився на телевізійного містера Роджерса. «Велика машина з 1950-х уже їде, щоб з’їсти вас, хлоп’ята і дівчата… Можете сказати “Крістіна”? Я знав, що ви зможете!» Ви повинні подзвонити моєму батьку й батьку Лі. Хай обидві сім’ї зберуться в будинку Лі.
Тому що він був цегляний, з міцної, надійної цегли.
— Вам, Майкле, думаю, теж варто до них приєднатися. Усі будьте разом, поки ми з Лі повернемося чи поки я подзвоню. Але передайте їм від мене й Лі, хай не виходять надвір після… — Я вирахував. Якщо Арні й Реджина вирушать від школи о другій, то скільки часу лишається до того, як його алібі стане залізо-бетонно-водонепроникним? — … після четвертої. Після четвертої ніхто з вас не повинен виходити на вулицю. Будь-яку вулицю. За жодних обставин.
— Деннісе, я не можу просто…
— Ви повинні. Ви мого старого переконати зумієте, а потім удвох переконайте містера й місіс Кебот. І, Майкле, самі не наближайтеся до Крістіни.
— Вони виїжджатимуть одразу зі школи, — сказав Майкл. — Арні залишить її на стоянці, каже, що там з нею все буде гаразд.
Я знову почув у його голосі ті нотки — знання про брехню. Після того, що сталося минулої осені, залишити Крістіну на громадській автостоянці для Арні було так само немислимо, як прийти на урок алгебри голим.
— Угу, — сказав я. — Але якщо ви ненароком визирнете з вікна й побачите її на доріжці перед будинком, тримайтеся подалі. Ви розумієте?
— Так, але…
— Спершу подзвоніть моєму батькові. Пообіцяйте.
— Гаразд, обіцяю… Але, Деннісе…
— Дякую, Майкле.
Я повісив трубку. Руки й ноги заніміли від холоду, проте лоб став слизьким від поту. Кінцем милиці я штовхнув двері телефонної будки й пошкандибав до Петунії.
— Що він спитав? — нетерпеливилася Лі. — Він пообіцяв?
— Так, — відповів я. — Він пообіцяв, а мій тато подбає, щоб вони зібралися разом. У цьому я впевнений. Якщо Крістіна сьогодні ввечері на когось і полюватиме, то тільки на нас.
— Гаразд, — мовила Лі. — Добре.
176
Панч (Пульчинелла) і його дружина Джуді — персонажі традиційного вуличного лялькового театру, що виник в Італії в XVII столітті, а потім з’явився і у Великій Британії.