Выбрать главу

— Я тобі розкажу, якщо поведеш мене на набережну гуляти, — сказала вона, притискаючись до моєї руки м’якою опуклістю груді. — Якщо, звісно, ти хочеш поговорити.

— А кінець був щасливим?

Вона всміхнулася мені. Її очі були широко розплющені, у них застиг приємний і трохи сторопілий, як завжди, вираз. Грудьми вона ще міцніше притислася до моєї руки.

— Дуже щасливий. Я люблю щасливі кінці, а ти, Ден-Ден?

— Обожнюю.

Може, мені слід було думати про манливу обіцянку, яку дарували її груди, але натомість я зловив себе на тому, що думаю про Арні.

Тієї ночі мені знову наснився сон, тільки в ньому Крістіна була старою — ні, не просто старою, а старезною, страхітливим машинним громаддям, якимось арканом з колоди карт Таро: замість Повішаного — Машина смерті. Щось не менш стародавнє за єгипетські піраміди, і в це легко було повірити. Двигун гарчав, працював з перебоями, плювався брудним синім масним димом.

Вона була не порожня. За кермом розсівся Роланд Д. Лебей. Очі в нього були розплющені, але осклянілі й мертві. Щоразу, коли двигун ревів і побите іржею тіло Крістіни вібрувало, Лебей стріпувався, ніби ганчір’яна лялька. Його облущений череп хилитався вперед і назад.

Потім пронизливо заверещали шини, «плімут» кинувся з гаража просто на мене, і на очах іржа з нього станула, старе затуманене вікно очистилося, хром заблищав з несамовитою новизною, а старі лисі шини зненацька розквітли, перетворившись на пухкі нові «Вайд Овалз», і кожен проріз у малюнку здавався глибоким, як Великий каньйон.

Вона пронизливо кричала на мене, фари горіли білими колами ненависті, і я безглуздо підняв руку, марно намагаючись захиститися, і подумав: «Господи, її нескінченна лють…»

І прокинувся.

Без крику. Тієї ночі я втримав його у горлі.

Ледь-ледь.

Я сів у ліжку. Холодна калюжа місячного сяйва вихопила мене з темряви зі зібганим простирадлом на колінах, і я подумав: «Смерть спіткала раптово».

Тієї ночі заснути досить швидко мені не вдалося.

11 / Похорон

Білобокі шини, плавці і крила «Ельдорадо», Їхати в авто — розкіш райської принади. І, друже, коли я життя довезу до стоп-знаку, Хай тіло поїде на цвинтар у цьому «кадилаку»[51].
Брюс Спрінгстін

Бреду Джефрізу, нашому дорожньому бригадирові, було років сорок п’ять. Лисуватий, присадкуватий, вічно засмаглий. Він дуже любив горлопанити — особливо коли ми відставали від графіка, — але загалом був досить пристойним чоловіком. Я підійшов до нього під час перекуру, щоб спитати, чи не відпросився Арні на кілька годин або на всю другу половину дня.

— Він попросив дві години, щоб на похорон сходити, — відповів Бред. Знявши окуляри в сталевій оправі, він помасажував червоні цятки, що лишилися від них на носі. — Тільки ти не просися, я й так втрачу вас обох наприкінці тижня, самі ледарі залишаться.

— Бреде, я мушу відпроситися.

— Чому? Хто цей дядько такий? Каннінґем сказав, що він продав йому машину, ото й усе. Господи, я й не думав, що на похорони продавців уживаних авто хтось ходить, крім їхніх родичів.

— То не був продавець уживаних машин, то був просто чоловік. Бреде, в Арні через це виникли проблеми. Я відчуваю, що мушу піти з ним.

Бред зітхнув.

— Гаразд. Добре, добре, добре. Можеш іти, з першої до третьої, як і він. Якщо погодишся працювати без обіду, а в четвер увечері побути до шостої.

— Згода. Дякую, Бреде.

— Робочий час я вам запишу, як завжди. А якщо в «ДТ-Пені» хтось про це взнає, мою сраку підсмажать на повільному вогні.

— Ніхто не взнає.

— Мені вас, хлопці, буде не вистачати, — він узяв газету й прогортав до рубрики «Спорт». Почути таке від Бреда було рівнозначно великій похвалі.

— Для нас це літо теж було хорошим.

— Я радий, Деннісе, що це так. А зараз вимітайся, дай мені почитати газету.

І я пішов.

О першій годині я попросився на грейдер, щоб підкинув мене до головної побутовки будівельників. Усередині вже був Арні: вішав свою жовту каску й надягав чисту сорочку. Він ошелешено подивився на мене.

— Денніс! Що ти тут робиш?

— Готуюся йти на похорон, — відповів я. — Так само, як і ти.

— Ні, — миттю озвався він, і саме це слово більше, ніж будь-що інше — усі ті суботи, коли він не приходив, холодок у голосах Майкла й Реджини по телефону, його поведінка того разу, коли я зателефонував йому з кінотеатру, — змусило мене усвідомити, що він усунув мене зі свого життя, і що сталося це так само, як помер Лебей. Раптово.

вернуться

51

Eldorado fins, whitewalls and skirts, / Rides just like a little bit of heaven here on earth, / Well buddy when I die throw my body in the back / And drive me to the junkyard in my Cadillac (англ.).