Його дружина. Спочатку дитя, а потім і дружина. Але я чомусь знав, що так і буде. Бах-бах. Угору по ногах поповзло і провалилося в живіт якесь заціпеніння.
— Вона померла через півроку. У січні п’ятдесят дев’ятого.
— Але з машиною це пов’язано не було, — уточнив я. — З машиною це не було пов’язано, адже так?
— Ще й як це було пов’язано з машиною, — тихо і м’яко відповів він.
«Я не хочу цього слухати», — подумав я. Але, звичайно, слухав би. Тому, що власником тієї машини тепер став мій друг, а ще тому, що вона тепер займала в його житті занадто багато місця, її важливість розрослася до непропорційно великих розмірів.
— Після смерті Рити у Вероніки почалася депресія. І вона так ніколи з неї й не вийшла. У Лібертівіллі вона знайшла собі кількох друзів, вони намагалися їй допомогти… віднайти сенс життя — так, мабуть, можна сказати. Але вона не зуміла його віднайти. Більше ніколи.
В усьому іншому справи йшли непогано. Уперше в житті мого брата грошей було більш ніж удосталь. Він отримував свою пенсію військовослужбовця, пенсію по інвалідності, а ще влаштувався на роботу нічним сторожем на фабрику покришок на західному боці міста. Я їздив туди після похорону, але фабрики на тому місці вже нема.
— Вона збанкрутувала дванадцять років тому, — сказав я. — Я був ще зовсім малим. Там тепер фастфуд стоїть з китайською їжею.
— Вони швидко виплачували кредит на будинок, по два платежі за місяць. І, авжеж, маленької дівчинки, про яку треба було піклуватися, вони вже не мали. Але у Вероніки більше не було ні світла попереду, ні стимулів одужувати.
До вчинення самогубства вона підійшла з усією холоднокровністю, на яку була здатна, — судячи з того, що мені вдалося взнати. Якби існували підручники для суїцидників, то її самогубство могли б у них розглядати як взірець для наслідування. Вона сходила в магазин «Вестерн Авто», тут, у місті — це в ньому я багато-багато років тому отримав свій перший велосипед — і купила двадцять футів[59] гумового шланга. Один кінець вона приєднала до вихлопної труби Крістіни, а інший вставила в заднє вікно. Водійських прав у неї зроду не було, але вона знала, як завести машину. А більше нічого їй і не треба було знати.
Я стиснув губи, зволожив їх язиком і почув свій голос, трохи гучніший за іржавий хрип.
— Піду візьму собі газованки.
— Може, будеш такий ласкавий і ще одну мені принесеш? — попросив Лебей. — Вона прожене сон, так завжди буває, але підозрюю, що я сьогодні навряд чи рано засну.
Я це саме підозрював щодо себе. Пішов, узяв прохолоджувальних напоїв в офісі мотелю, а дорогою назад зупинився на середині паркувального майданчика. Лебей був лише темною тінню перед своїм мотельним номером; його білі шкарпетки світилися, наче маленькі примари. Я подумав: «Може, та машина проклята. Може, уся штука в цьому. На страшилку з привидами дуже схоже. Там, попереду, стовп із вказівником… наступна зупинка — “Зона сутінків”!»
Але ж це просто смішно, правда?
Авжеж, то була правда. Я попростував паркувальним майданчиком далі. Машини носили в собі прокляття не більше за людей; то була туфта з фільмів жаху, таким можна розважитися в суботу ввечері, заїхавши в кінотеатр просто неба, але все це дуже далеко від буденних фактів, з суми яких складається реальність.
Я простягнув Лебею його бляшанку газованки й дослухав до кінця історію, яку можна підсумувати одним рядком: жив він довго й нещасливо. У єдиного й неповторного Роланда Д. Лебея залишився його типовий будиночок і його «плімут» 1958 року. У 1965 році він повісив свій кашкет нічного сторожа і свій годинник для визначення робочого часу. Десь приблизно тоді він облишив копіткі старання підтримувати Крістіну в бездоганному стані й вигляді, щоб була, як новенька, — він занедбав її так само, як людина дозволяє закінчитися заводу механічного годинника, коли перестає його накручувати.
— Ви маєте на увазі, що вона просто так стояла? — не повірив я. — З шістдесят п’ятого? Тринадцять років?
— Ні, він, звичайно, завів її в гараж, — відповів Лебей. — Сусіди б нізащо не стерпіли, щоб чиясь машина потроху розвалювалася на чиємусь газоні. У селі, може, таке б і пройшло, але ж не в нашому Передмісті, США.
— Але вона стояла на газоні, коли ми…
— Так, я знаю. Він виставив її з табличкою «ПРОДАЄТЬСЯ» у вікні. Я спитав про це. Мені було цікаво, тому я спитав. У легіонерів. Більшість із них втратили зв’язок з Роллі, але один сказав, що йому здавалося, ніби він уперше побачив машину на газоні в травні цього року.