Я хотів було щось сказати, але так і замовк. У мене виникла жахлива думка, і була та думка до болю простою: «Це все надто зручно». Аж занадто зручно. Крістіна стояла в тому темному гаражі багато років — чотири, вісім, дванадцять, ще більше. А потім, за кілька місяців до того, як з’явилися ми з Арні й мій друг її побачив, Роланд Лебей зненацька витяг її й вліпив вивіску «ПРОДАЄТЬСЯ».
Уже згодом — значно пізніше — я передивився випуски піттсбурзьких газет і лібертівілльської «Кістоун». Він ніколи не давав оголошення про продаж «фурії», принаймні в тих газетах, де рекламують машини, які хочуть продати. Він просто виставив її на свою передміську вулицю — навіть не автомагістраль — і чекав, коли нагодиться покупець.
До кінця всю ту думку я тоді осягнути не зміг (бо не було жодної логічної інтелектуальної послідовності ланцюжка, за яку я міг би вхопитися), але зрозумів достатньо, щоб відчути, як повертається той холодний синій страх. Лебей наче знав, що покупець от-от прийде. Якщо не в травні, то в червні. Чи в липні. Або в серпні. Уже скоро.
Ні, цю думку мені підказала не логіка чи раціональне мислення. У мене виник цілковито підсвідомий образ: венерина мухоловка[60] на краю трясовини, її зелена пащека широко роззявлена, вона чекає, коли сяде комашина.
Підходяща комашина.
— Пам’ятаю, як я подумав, що він, напевно, її занедбав, бо не хоче провалитися на водійському іспиті, — зрештою промовив я. — Коли людина вже сильно постаріє, її щороку чи щодва роки змушують проходити такий тест. Поновлення прав перестає бути автоматичним.
Джордж Лебей кивнув.
— Це схоже на Роллі, — сказав він. — Але…
— Але що?
— Пригадую, я десь читав… але не можу згадати, хто це сказав чи написав, хоч убий… що в людському існуванні є «часи». Що коли настав час парових двигунів, з десяток людей винайшли парові двигуни. Може, патент і визнання в книжках з історії отримав тільки один з них, але раптом і зненацька вони вигулькнули, ці люди, що працювали над тією єдиною ідеєю. І як це пояснити? Просто настав час парового двигуна.
Лебей ковтнув газованки й підвів погляд у небо.
— Триває Громадянська війна, і раптом настає «час броньованих кораблів». Потім — «час кулеметів». Далі не зогледишся, як ось уже «час електрики» і «час бездротового зв’язку», і нарешті — «час атомної бомби». Усе відбувається так, наче всі ці ідеї походять не від окремих людей, а від якоїсь великої хвилі розуму, яка ніколи не перестає пливти… якоїсь хвилі іншого розуму, що надходить з-поза меж людського.
Він подивився на мене.
— Деннісе, ця ідея мене лякає, якщо я забагато її обдумую. У ній неначе є щось таке… ну, однозначно нехристиянське.
— І для вашого брата настав «час продати Крістіну».
— Можливо. Екклезіаст сказав, що кожній справі під небом є своя година — час садити й час виривати посаджене, час війни і час миру, час скласти зброю і час збирати каміння. Погане на кожне хороше. Тож якщо в житті Роллі був «час Крістіни», то, можливо, настав і час для нього розпрощатися з Крістіною.
— Якщо так, то він мусив про це знати. Він був звіриною, а звірі дуже чуйно дослухаються до своїх інстинктів.
— А може, він зрештою просто втомився від неї, — закінчив Лебей.
Я кивнув на знак згоди, переважно тому, що вже хотілося йти, а не тому, що це пояснення цілком і повністю мене задовольняло. Джордж Лебей не бачив тієї машини того дня, коли Арні верещав на мене, що треба повертатися. Зате я її бачив. «Плімут» 1958 року не мав вигляду автомобіля, який тихо-мирно спочивав у гаражі. Він був брудний, пом’ятий, з тріщиною на вітровому склі, з майже відірваним бампером. Він скидався на труп, викопаний з могили й покинутий гнити на сонці.
Я подумав про Вероніку Лебей і здригнувся.
Немовби прочитавши мої думки (принаймні частково), Лебей сказав:
— Мені дуже мало відомо про те, як мій брат жив і що відчував протягом останніх років свого життя, але знаєш, Деннісе, я впевнений в одному. Коли він відчув, у 1965-му чи коли там, що настала пора відправити машину на відпочинок, він поставив її в гараж. А коли відчув, що час виставити її на продаж, він виставив її на продаж.
Джордж ненадовго замовк.
— І я не маю чого більше тобі сказати, крім того, що я вважаю, твій друг буде щасливішим, якщо спекається тієї машини. Я уважно до нього придивився, до твого друга. Зараз він зовсім не схожий на дуже щасливого юнака. Чи я помиляюся?
Це запитання змусило мене глибоко замислитися. Ні, зі щастям Арні був на «ви», причому завжди. Але, поки не закрутилося те все з «плімутом», він здавався принаймні задоволеним, ніби уклав з життям якийсь modus vivendi[61]. Не зовсім щасливий, але бодай придатний для роботи.