Я вийшов з машини й попростував гудроновим покриттям до гаража, туди, де лунав перестук інструментів, перегукувалися люди, стрекотіли автоматні черги пневматичних гайковертів. Біля одного з гаражних боксів слизький на вигляд тип у потрісканій шкірянці робив щось дивне зі старим моциком Бе-Ес-A — чи то знімав випускний колектор, чи то ставив його назад. На лівій щоці в нього розсипалися сліди асфальтової хвороби[72]. На спині куртки був намальований череп у зеленому береті з чарівним гаслом унизу: «УБИВАЙ ЇХ УСІХ, А ГОСПОДЬ СВОЇХ УПІЗНАЄ»[73].
Він вирячився на мене налитими кров’ю, божевільними очиськами Распутіна й перевів погляд на те, що робив. Біля нього лежав на землі розкладений хірургічний набір інструментів, і на кожному стояв тиснений штамп «ГАРАЖ ДАРНЕЛЛА».
Простір усередині гаража повнився виразними відлуннями стукоту інструментів і голосів людей, що ремонтували машини й вигукували прокльони тим купам заліза на колесах, над якими трудилися. Незмінні матюки, і незмінно адресовані істотам жіночої статі: ану йди сюди, сука така, та злазь же ти, пизда смердюча, Ріку, а йди-но сюди, поможи зняти цю манду.
Я роззирнувся в пошуках Дарнелла й ніде його не побачив. На мене ніхто не звернув особливої уваги, тому я рушив до двадцятого боксу, де носом уперед стояла Крістіна, так, неначе я мав повне право бути в тому гаражі. У боксі праворуч двоє товстунів у футболках ліги боулінгу чіпляли дах на кузов пікапа, що бачив кращі часи. Бокс з іншого боку був порожнім.
Наближаючись до Крістіни, я відчув, як у душу закрадається знайомий холодок. Ніби й безпричинно, але я нічого не міг удіяти, щоб його зупинити — і, навіть не думаючи, повернув трохи ліворуч, до порожнього боксу. Я не хотів опинитися перед нею.
Першою думкою було те, що шкіра Арні покращується в тандемі з Крістіною. Другою — що він робить ремонт якось дивно й безсистемно… не схоже на Арні, він зазвичай діяв дуже методично.
Покручену, погнуту антену замінила нова, рівнесенька, що виблискувала під лампами денного світла. Половину передньої решітки «фурії» було замінено; на іншій половині досі красувалися цятки та ямки від іржі. І було ще дещо…
Я обійшов її справа й, хмурячись, наблизився до заднього бампера.
«Ну, вона була на іншому боці, от і все», — подумав я.
Тому я підійшов до іншого боку, але й там її теж не було.
Я став біля задньої стіни боксу, усе ще хмурячись, намагаючись пригадати. Мене чомусь не покидала впевненість, що коли ми вперше її побачили на газоні в Лебея, з табличкою «ПРОДАЄТЬСЯ» на вітровому склі, то з одного боку чи з іншого ближче до заднього бампера на ній була добряча іржава вм’ятина — глибока така, мій дідусь завжди їх називав їх «кобила хвицьнула». Коли ми, бувало, їхали платною дорогою і проминали авто з великою вм’ятиною в корпусі, то дідо казав: «Гей, Денні, глянь! Її кобила ногою хвицьнула!» Мій дідо був з тих людей, у яких для всього знайдеться домашньо-ужитковий вислів.
Я вже почав думати, що мені приверзлося, та потім злегка хитнув головою. Думати так було необачно. Вм’ятина була; я чітко її запам’ятав. Те, що її не було зараз, не означало, що її не було тоді. Очевидно, Арні її вирівняв і збіса багато зусиль доклав, щоб усе гарно замаскувати.
От тільки…
Жодних ознак, щоб він що-небудь робив. Ані ґрунтовки, ані сірої шпатлівки, ані полущеної фарби. Просто Крістінині кольори — тьмяний червоний і брудний білий.
Але ж вона була, щоб її чорти взяли! Глибока вм’ятина, заповнена клубком іржі, з одного боку чи з іншого.
Проте зараз вона стопудово зникла.
Я стояв серед брязкоту й гупання інструментів і машинерії, почуваючись дуже самотнім і зненацька — дуже переляканим. Усе було неправильно, усе було божевіллям. Він замінив радіоантену, коли вихлопна труба практично волочилася по землі. Він замінив половину решітки, а іншу залишив. Він розповідав мені про те, що треба міняти передні колеса, а сам натомість поміняв подерте накриття заднього сидіння на яскраво-червоне новеньке. Накриття переднього сидіння досі було запилюженим кошмаром, а з пасажирського боку стирчала пружина.
Мені все це нітрохи не подобалось. Усе це було божевіллям, зовсім не схоже на Арні.
У голові щось промайнуло, якийсь шлейф спогаду, і навіть не думаючи, я відійшов назад і подивився на всю машину — не на її деталі то тут, то там, а охопив поглядом усе. І все склалося; усе з клацанням стало на місце, та заразом повернувся й неприємний холодок.
72
Синці на обличчі внаслідок зустрічі з асфальтом; асфальтова хвороба — супутниця мотоциклістів і алкоголіків.
73
Фразу приписують Арно Амальріку (помер 1225 р.), папському легату й інквізитору, який відіграв значну роль в Альбігойському хрестовому поході.