А оскільки вона не хотіла, щоб я це зробив, то сама замкнула свої двері?
Думка була дуже кумедна. Така кумедна, що я знову розсміявся (на мене стали кидати погляди й інші люди, так, як зазвичай зиркають на тих, хто раптом без причини сміється, коли поряд з ними нікого нема).
На моє плече опустилася велика рука й розвернула мене. То був Дарнелл, і з кутика рота в нього стирчав недопалок сигари. Її кінець був мокрий і досить бридкий на вигляд. На носі в нього сиділи маленькі окуляри з половинчастими скельцями, і очі за ними дивились холодно та споглядально.
— Дитино, а що це ти робиш? — спитав він. — Це не твоя власність.
Чуваки з дахом на кузові пікапа вже витріщались на нас, не соромлячись. Один штовхнув ліктем іншого і щось йому прошепотів.
— Вона належить моєму другу, — сказав я. — Ми з ним разом її привозили. Ви, може, пам’ятаєте мене. Я був з великою пухлиною на шкірі кінчика носа і…
— Мені насрати, хай ти її навіть на скейтборді привіз, — перебив мене Дарнелл. — Це не твоя власність. Так що забирай свої несмішні жарти й вали звідси, малий. Щезни.
Батько мав рацію — Дарнелл таки був падлюкою. А я був би більш ніж радий щезнути звідти; на думку спадало щонайменше шість тисяч місць, де я б із більшим задоволенням побував того передостаннього дня своїх літніх канікул. Навіть у калькуттській чорній ямі[75] — і там було б ліпше. Хай і ненабагато, та все одно ліпше. Але машина мене турбувала. Багато дрібничок складалися в одну велику сверблячку, яку просто-таки необхідно було розчухати. «Будь його очима», — сказав тато, і це здавалося слушним. От тільки проблема в тому, що я не міг повірити в те, що бачив.
— Мене звати Денніс Ґілдер, — сказав я. — Мій тато колись вів вашу бухгалтерію, адже так?
Він довго свердлив мене поглядом своїх холодних свинячих очиць, які не виражали геть нічого, і зненацька мене охопила впевненість у тому, що він зараз скаже: йому насрати, хто мій батько, мені пора щезнути, хай ці роботяги спокійно ремонтують свої машини, щоб могли годувати сім’ї. І так далі.
Але він усміхнувся — хоча його очей та усмішка не торкнулася зовсім.
— То ти малий Кенні Ґілдера?
— Так, це я.
Він погладив капот машини Арні блідим пухким ручиськом — на пальцях було два персні, і один з них був схожий на справжній діамантовий. Хоча що там може знати такий жовторотий, як я?
— Тоді ти в порядку. Якщо ти синок Кенні, — була така мить, коли мені здавалося, що він от-от запитає якесь посвідчення.
Двоє чоловіків поряд із нами пішли далі перетворювати пікап на фургон — очевидно, вирішили, що нічого цікавого більше не випливе.
— Ходім до мене в контору, поговоримо, — сказав Дарнелл, розвернувся і пошвендяв через увесь гараж, навіть не озирнувшись. Те, що я послухаюся, під сумнів не ставилось. Рухався він як корабель на всіх вітрилах: біла сорочка напиналась і клубочилася хвилями, ширина й обхват стегон і спини вражали своєю неможливістю. Дуже товсті люди завжди справляють на мене таке враження — наче я дивлюсь на щось виразно неможливе, на дуже добру оптичну ілюзію, — але це тому, що в нас у роду всі були худорлявими. Як на мою сімейку, я важковаговик.
Час від часу, ідучи дорогою до контори, скляна стіна якої виходила в гараж, Дарнелл зупинявся. Він трохи нагадував мені Молоха, божество, про яке ми читали на уроках «Витоків літератури» — того, яке буцімто могло зазирнути куди завгодно своїм єдиним червоним оком. До одного чоловіка Дарнелл проревів, щоб натягнув шланг на свій вихлоп, поки він його не витурив; до іншого щось прокричав про те, як «знов у Нікі спина викобенюється» (спричинивши цим несамовитий вибух реготу в них обох); ще до одного заволав, щоб позбирав ті йобані бляшанки з-під пепсі, він що, на смітнику народився? Вілл Дарнелл явно не підозрював про існування того, що моя мати завжди називала «нормальним тоном голосу».
Секунду-дві повагавшись, я рушив за ним. Цікавість ще нікого, здається, не довела до добра.
Контору було оздоблено в ранньоамериканському карбюраторному стилі — один із тих незліченних зашмарованих кабінетів, розкиданих від узбережжя до узбережжя по всій країні, що працює на гумі й бурштиновому золоті. На стіні висів засалений календар з пін-апом — білява богиня в шортиках і дуже відкритій блузці перелазить через сільський парканчик. Пластинки з назвами півдюжини компаній, що продавали автозапчастини. Стоси бухгалтерських книг. Старезний арифмометр. Була ще фотографія, Господи, помилуй нас усіх, Вілла Дарнелла у фесці шрайнерів[76] на мацюпусінькому мотоциклику, який мав такий вигляд, неначе під його тушею от-от розвалиться. У повітрі витав запах давно викурених сигар і старого поту.
75
Калькуттська чорна яма — назва маленької тюремної камери в калькуттському форті Вільям, де в ніч на 20 червня 1756 року задихнулося багато англійців, що захищали місто; їх кинули туди за наказом бенгальського правителя Сірадж уд-Даули, що захопив Калькутту у відповідь на її укріплення англійцями.
76
Шрайнери — північноамериканське парамасонське товариство, засноване 1870 року Волтером Флемінгом і Вільямом Флоренсом у Нью-Йорку. До ордену приймають лише масонів; червона феска є неодмінним атрибутом у їхньому одязі.