— Це «Роджерс і Гаммерштайн», а не рок-н-ро-оол, — пробурмотів я до Арні та Лі й припустив бігом до спортзалу.
Я пішов до роздягалень (тренер уже сховався всередині), а Арні з Лі рушили до трибун. На півдорозі до дверей я зупинився й повернувся до Крістіни. Хоч і запізнювався на перевдягання. Підходив я до неї, описуючи широке коло — бо той абсурдний забобон щодо того, що не можна наближатися до цієї машини спереду, досі не вивітрився з мене.
Ззаду я побачив дилерський реєстраційний знак штату Пенсильванія, що тримався на пружині. Я відтягнув його донизу й побачив на звороті стрічку з рельєфним тисненням: ЦЕЙ ЗНАК — ВЛАСНІСТЬ ГАРАЖА ДАРНЕЛЛА, ЛібертівіллЬ, ШТАТ ПЕНС.
Я відпустив номер (він зі стуком став на місце) і підвівся, хмурячись. Дарнелл дав йому наклейку, хоча цій машині було ще далеко до стану, безпечного для їзди дорогами; Дарнелл позичив йому дилерський реєстраційний знак, щоб він міг повезти Лі на матч. А ще він перестав бути для Арні «Дарнеллом»; сьогодні той назвав його Віллом. Цікаво, але не надто втішно.
Я подумав: «Невже Арні такий дурний, що думає, ніби Вілли Дарнелли цього світу роблять послуги від доброти душевної?» Хотілося сподіватися, що ні, але твердої певності я не мав. Щодо Арні я вже не мав певності ні в чому. За останні кілька тижнів він разюче змінився.
Ми збіса здивували самих себе й перемогли в тій грі — як потім виявилося, то був один з двох матчів, у яких ми виграли за весь той сезон… хоча коли він закінчився, мене вже в команді не було.
Ми не мали права на виграш; на поле ми вийшли, почуваючись невдахами, і жеребкування теж програли. «Гіллмени» (тупа назва для команди, але якщо так замислитись, то що мудрого в назві «Тер’єри»?) за перші два програші рвонули вперед на сорок ярдів, пройшовши крізь нашу лінію оборони, як сир у розрізане черево гусака. А потім, на третьому ході — їхній третій даун поспіль — їхній квотербек провтикав м’яч. Його підхопив Ґері Тардифф і спокійно, прогулянковим кроком пройшов шістдесят ярдів у залікову зону. З його обличчя не сходила широчезна задоволена усмішка.
«Гіллмени» та їхній тренер осатаніло протестували, мовляв, м’яч був біля лінії атаки, але судді не погодились, і ми стали вести в грі з рахунком 6:0. З мого місця на лавці мені було видно гостьові трибуни, і я бачив, що нечисленні лібертівілльські фани шаленіють. Напевно, вони мали повне право; ми вперше за весь сезон повели в грі. Арні й Лі махали прапорцями «Тер’єрів». Я помахав їм. Лі побачила мене, помахала у відповідь і тицьнула ліктем Арні. Той теж махнув рукою. Вигляд у них там був такий, наче вони вже нерозлийвода, і в мене це викликало широченну усмішку.
Що ж до самої гри, то після того вдалого рахунку ми вже йшли вперед і не озиралися. На нашому боці була ця містична штука — інерція. Може, один-єдиний раз за весь той рік. Я не побив рекорд у загальному заліку тачдаунів в Асоціації, як віщував Арні, але забив тричі, і один раз — у забігу на дев’яносто ярдів, найдовшому за все моє життя. На час хафтайму рахунок був 17:0, і тренер відчув себе новою людиною. Він уже бачив попереду нас повний розворот на 360 градусів, найвеличніше повернення переможця в історії Асоціації. Звісно, усе це виявилося мріями ідіота, але того дня він був дуже радісний, і я за нього тішився, так само, як за Арні й Лі, що вони знайомляться ближче, так легко і невимушено, поєднані грою.
Друга половина матчу була вже не така райдужна; наш захист вирішив обрати ту саму тактику лежання долілиць, що в і перших трьох іграх, та все одно суперникам нас уже було не наздогнати. Ми виграли з рахунком 27:18.
На половині четвертої чверті тренер забрав мене з поля й замінив Браяном Макнеллі, який мав стати моєю заміною наступного року — однак насправді, як показало життя, це сталося навіть раніше. Я помився, перевдягнувся й вийшов надвір, коли прозвучав сигнал про дві хвилини до кінця матчу.
На паркувальному майданчику було повно машин, але безлюдно. З поля долинули дикі крики — то фанати «Гіллменів» заохочували свою команду зробити неможливе за останні дві хвилини гри. З цієї відстані все воно здавалося таким самим неважливим, яким, без сумніву, й було.
Я попрямував у бік Крістіни.
Вона стояла там, зі своїми поцяткованими іржею бортами, своїм новим капотом і своїми хвостовими «плавцями», що, здавалося, були завдовжки з тисячу миль. Динозавр з темної негритянської епохи 1950-х, коли всі нафтові мільйонери були з Техасу, а янківський долар вибив усе лайно з японської єни, а не навпаки. У ті часи, коли Карл Перкінс[86] співав про рожеві бриджі, а Джонні Гортон[87] — про танці всю ніч на дерев’яній підлозі корчми, а найбільшим кумиром підлітків у країні був Едд «Кукі» Бернс[88].
86
Карл Перкінс (1932–1998) — американський співак, композитор, один з основоположників жанру рокабілі в середині 1950-х. «Pink Pedal Pushers» (Рожеві бриджі) — його пісня 1958 року.
88
Едд Бернс, справжнє ім’я Едвард Берн Брейтенберґер (нар. 1933 р.) — американський актор, найкраще відомий за своєю роллю в детективному серіалі «77 Sunset Strip».