Коли я прийшов до тями, Арні поряд не було, але невдовзі він долучився до моєї сім’ї; вони з Лі чекали в приймальному покої. Того вечора приїхали мої дядько й тітка з Олбені, і решту того тижня відбувався безперервний парад родичів і друзів — прийшла вся футбольна команда, разом з тренером Паффером, у якого був такий видон, наче він постарів років на двадцять. Здогадуюся, що він зрозумів — є речі й гірші, ніж програшний сезон. Саме тренер повідомив мені новину про те, що я більше ніколи не гратиму в футбол, і я не знаю, чого він очікував (судячи з напруженого виразу обличчя з суворо стиснутими губами), — може, що я розридаюся чи істерику влаштую. Але реакції в мене особливої не було, ані всередині, ані зовні. Я просто радів, що живий і з часом усе-таки стану на ноги й ходитиму.
Якби мене вдарили всього раз, я б, напевно, скочив з землі й кинувся назад у гру. Але людське тіло не призначене для того, щоб його збивали, як вершки, з трьох різних кутів одночасно. У мене були зламані обидві руки, причому ліва — в двох місцях. Права опинилася піді мною, коли я падав, і жахливо надломилася кістка передпліччя. Але все це насправді були тільки квіточки. Ще в мене був перелом основи черепа, а іншу мою травму лікар називав «ушкодженням нижньої ділянки хребта», і це, здається, означало, що я був на волосину від повного паралічу нижніх кінцівок до кінця свого життя.
До мене приходило багато відвівідувачів, несли багато квітів, багато листівок. Усе це певним чином давало велику втіху — ніби ти ожив і допомагаєш порядкувати на власних поминках.
Але також я відчував страшний біль, коли не міг заснути; мою руку підвісили за допомогою підйомного блоку й гирьок, ногу так само (і обидві вони, здавалося, невпинно свербіли під гіпсами), а нижню частину хребта знерухомлював тимчасовий гіпс, який називають «затискачем».
А ще, звісно, у мене була перспектива довго маринуватися в лікарні й здійснювати нескінченні мандрівки в інвалідному візку до тієї кімнати жахіть, яку так невинно прозивають «Крилом терапії».
О, і ще одне — у мене було багато часу.
Я читав газети; розпитував своїх відвідувачів; а ще, як розвивалися події й мої підозри вже потроху виривалися з-під контролю, не раз і не двічі запитував себе, чи я випадково не їду з глузду.
У лікарні я пробув до Різдва, і на той час, коли повернувся додому, мої підозри майже набули своєї остаточної форми. Мені дедалі важче було заперечувати ту монструозну форму, і я, чорт забирай, прекрасно розумів, що з глузду я не з’їхав. У певному розумінні було б краще — більше втіхи — якби я в це повірив. На той час я був дико переляканий і більш ніж наполовину закоханий у дівчину свого найкращого друга.
Час на роздуми… забагато часу.
Час на те, щоб обзивати себе сотнею різних слів за те, що думаю про Лі. Час витріщатися вгору, на стелю палати, і гірко шкодувати про появу в моєму житті Арні Каннінґема… і Лі Кебот… і Крістіни.
2. Арні — підліткові пісні про кохання
20 / Друга сварка
«Плімут» Арні Каннінґема 1958 року випуску отримав дозвіл на експлуатацію по обіді 1 листопада 1978 року. Увесь цей процес, який насправді почався того вечора, коли він і Денніс Ґілдер поміняли першу спущену шину, він завершив, сплативши акцизний податок — 8 з половиною доларів, муніципальний дорожній податок 2 долари (який також давав йому право паркуватися безплатно біля лічильників у діловому центрі міста) і 15 доларів за номерний знак. Йому видали номер штату Пенсильванія — HY-6241-J — у монровілльському Бюро реєстрації транспортних засобів.
92
The Dealer came up to me and said, / ‘Trade in your Fo’d, / And I’ll put you in a car that’ll / Eat up the road! / Just tell me what you want and / Sign that line, / I’ll have it brought down to you / In an hour’s time.’ / I’m gonna get me a car / And I’ll be headed on down the road; / Then I won’t have to worry about / That broken-down, ragged Ford (