Росіяни надавали безпечніше підґрунтя для сталіністської легенди війни. Битви за Москву та Сталінград закінчилися переможно. Росіяни були найбільшим народом, їхня мова і культура займала панівне становище, а республіка лежала далі від Заходу — як у його нацистському, так і новому, американському втіленні. Росія величезна: німецькі плани не передбачали колонізації більш ніж однієї п’ятої її найзахіднішої території, насправді ж німцям вдалося завоювати не більш ніж найзахіднішу одну десяту. Радянська Росія, на відміну від балтійських країн, Білорусі та України, не зазнала місяців і років тотальної окупації. Усі, хто залишився в радянських Білорусі та Україні, зазнали німецької окупації; величезна більшість мешканців радянської Росії — ні. Голокост зачепив радянську Росію значно менше, ніж радянську Україну та радянську Білорусь, бодай тому, що сюди німці прибули пізніше і не встигли вбити таку ж кількість євреїв (на російських землях загинуло близько 60 тисяч євреїв, тобто близько 1 % жертв Голокосту). У цьому відношенні радянська Росія теж була більш віддаленою від досвіду війни.
Після завершення війни завдання полягало в тому, щоб ізолювати російський народ, як, звісно, і всі інші народи, від культурної інфекції. Однією з найбільш небезпечних інтелектуальних зараз стали інтерпретації війни, що відрізнялися від Сталінових.
Перемога радяноподібного комунізму в східній Європі породила не лише тріумф, а й неспокій. Політичні здобутки ідеології, безперечно, вражали: станом на 1947 рік комуністи Албанії, Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії та Югославії займали панівне становище у своїх країнах — завдяки радянській підтримці, але також завдяки власному вишколу, безжальності та винахідливості. Комуністи виявили добрі здібності до мобілізації людських ресурсів для вирішення нагальних проблем повоєнної відбудови — як, наприклад, у Варшаві.
Але як довго могла радянська економічна модель швидкої індустріалізації спричиняти розвиток у країнах із вищим рівнем індустріалізації, ніж спостерігався в Радянському Союзі на час першої п’ятирічки, країнах, чиї громадяни звикли до вищих стандартів життя? Як довго могли східноєвропейські суспільства погоджуватися з тим, що комунізм несе національне визволення, коли їхні комуністичні чільники виразно залежали від чужої держави — Радянського Союзу? Як могла Москва підтримувати образ Заходу як постійного ворога, коли Сполучені Штати уособлювали і достаток, і свободу? Власноруч настановлені східноєвропейські очільники потрібні були Сталінові для того, щоб виконувати його бажання, експлуатувати національні почуття та ізолювати свої народи від Заходу. Цього поєднання було дуже складно досягнути.
Оквадратити всі ці кола мав Андрій Жданов, новий голова пропаганди і улюбленець Сталіна. Жданов мав надати теоретичне обґрунтування неминучої перемоги Радянського Союзу у повоєнному світі, а тим часом — боронити російську чистоту. У серпні 1946 року комуністична партія Радянського Союзу прийняла резолюцію, що засуджувала вплив Заходу на радянську культуру. Джерелом зараження західною культурою могли бути західна Європа чи Америка, але також і культури, що перетинали кордони, — як-то єврейська, українська чи польська. Крім цього, Жданов мав пояснити нове суперництво між Радянським Союзом та Сполученими Штатами — так, щоб його могли зрозуміти й застосувати у своїх країнах східноєвропейські очільники.