Телефон сповістив про повідомлення у вайбері. «Гм… швидко», – Ілона Вітторіно надіслала контакти няні її сина. Слідчий поклав смартфон до кишені.
«Я щось пропустив. Відчуваю. Тільки в чому? Тут, у деталях місця злочину? Чи в розмовах із людьми?»
Коп утомлено потер чоло. Від недосипу голова погано працювала.
Віталіна Волошко, Ілона Вітторіно, Руслан Шевчук. Троє підозрюваних. У кожного залізне алібі. Віталіна Волошко збрехала про суддю і про свої взаємини з жертвою. Одне з двох: або хотіла приховати зміст документів, або ж справжню причину, чому приїхала сьогодні вранці. Те, що приховала інформацію про сварку, з одного боку, насторожує, з іншого – могла збрехати, аби не провокувати з нашого боку даремних підозр. Єгор відзначив, що потрібно перевірити, чи справді стосунки між убитим та його дружиною покращилися. Якщо так, Волошко могла вбити коханця через помсту. Через образу, що її збиралися так кинути. І через те, що не буде обіцяної приватної практики.
Єгор насупився: у тому, що Волошко брехала, немає ані найменших сумнівів. Навіть якби не свідчення Ілони Вітторіно, він усе одно б у цьому не сумнівався. Інтуїція його не підводить. Принаймні такого за собою ще не помічав за роки служби. Але ж… Убити, щоб помститися за те, що кинули? Чи навіть тільки збиралися кинути. За те, що відмовився вкласти гроші в її справу? Знаючи природу людей, він би не здивувався. Однак…
Щось тут не те.
Від думок відірвав дзвінок мобільного.
– Що ти там робиш? – почувся голос Тараса.
– Уже йду, вибач. Хотів тут дещо глянути ще.
– Хлопці поїхали вже, – повідомив Тарас, маючи на увазі експертів. – Пропоную розділитися: нехай хтось із нас поїде поспілкуватися з Артемом. Урешті-решт, він поки головний підозрюваний. Ну, зважаючи на те, що в інших є алібі. Інший нехай перевірить торгові точки з приводу реалізації армованої стрічки, ідентичної тій, яка виявлена на частинах глушника. Що скажеш?
– Слушна ідея, – погодився Єгор, усе ще не покидаючи власних роздумів. – Я чомусь упевнений, що і цей Артем має виправдання, – відказав утомлено поліцейський.
Тарас зітхнув у слухавку:
– Сподіваюся, що ні. Інакше – убивця з вулиці. Або ж якийсь прихований заздрісник, про якого нікому нічого не відомо. Можливо, навіть з Італії. Тоді в нас усі шанси на «висяк». Гарний початок нового року.
«А для мене гарний початок роботи на новому місці», – подумалося Єгору. Проте вголос цією думкою так і не поділився.
– Це не вбивця з вулиці. Інакше б щось украли. Прийшли саме з метою вбити Вітторіно, – заперечив Єгор.
Почувся шум.
– Ти йдеш до будинку? – здивувався Єгор.
– Що? Ні, я в нашій машині. Чекаю на тебе. Патрульні теж у машині чекають. То що робитимемо?
– Я зараз підійду – вирішимо, – коротко відповів Скляр і без попередження зробив відбій.
Слідчий тихенько дістав зброю і так само тихо попрямував до кухні. Саме звідти він щойно і почув дивний шум. Слідак знав, що поряд із кухнею знаходиться чорний вхід, який хоч і зачинений наразі, проте хто знає… Коли маєш справу з убивством, потрібно завжди бути на сторожі.
Скляр швидко дістався кухні настільки тихо, що ніхто б не почув. Цій безшумній «котячій», як її сам називав, ході він навчився в університеті. Дуже потрібна річ, якщо хочеш ловити злочинців і при цьому лишатися живим та неушкодженим.
Біля дверей зупинився, аби знову прислухатися і приготуватися. «Гм… Ніякого шуму. Невже здалося?» – засумнівався слідчий. Приготувавшись не лише захищатися, а й нападати, він кинувся з пістолетом напоготові в приміщення. Нікого. Уважно роздивився. Простора гарна сучасна кухня в біло-чорних кольорах. Заховатися нема де. Швидкими кроками, але не забуваючи про обережність, рушив до чорного входу. Ні-ко-го. Чорний вхід опечатаний, як і було. Перевірив, чи двері справді зачинені. Раптом імітація?
«Що це в біса таке?» – на чолі від напруги виступив піт. «Ну я ж чув!»
Єгор у цей момент проклинав усе на світі. Він узагалі мав брати на сьогодні відгул. Ще три тижні тому писав заяву. У Ромки, якого вбили тиждень тому, мав бути в день народження. «Треба було скористатися цим відгулом. Дозвіл же отримав, – укотре за сьогодні подумалося йому. – Тоді б це вбивство іноземця дісталося комусь іншому. А я б виспався. І не мав цього всього головняка», – насупився Скляр, урешті-решт вирішивши заховати зброю.
Ще трішки прислухався і переконався, що здалося. «Мої люди не пропустять сюди навіть мишу», – переконував себе. Він уже віддав наказ про цілодобове спостереження за помешканням. Спершу начальство не погодилося. Тарасові довго довелося телефоном переконувати в необхідності цього. Саме бездоганна репутація Скляра в розкриттях найважчих убивств допомогла слідчим у досягненні бажаного. «Цікаво, коли сюди прибудуть для стеження?»