В теперешній час в нас на Украіні, як ми вже згадали передніше, галичани мають у Киіві три своі пісьменські органи: „Літ. наук. Вістник". „Записки київського науковаго товариства", і журнал „Село", (замісць його виходе „Засів"), і підручній йім журнал „Украiнська Хата", підручня по мові, але не но правописові. Багато с тіх украiнських пісьмеників, котрі колись вживали галицьку мову з йіі формами (від, сей і т. д.) ще й с приміткою польських слів й видавали "Громадську думку", „Шершня", „Нову громаду", давно схаменулись, покидали своі шкодливі тенденціi, і талановитіші з йіх позаводили видання: „Рада", „Світло", „Рілля", „Дніпрові Хвилі", „Світову Зірницю" (для народа).
Як відомо, в Галичині завсегда були газети, видавані двома партіями: старою, чи москвофільською, і молодою украiнською, котра спершу видавала своі органи гарною, сливе справдешньою украiнською мовою, як от „Правда" і „Зоря". Ці дві партіi без перестанку змагались та лаялись за мову й правопис етимологичній, за вживання букв — Ъ, ы, ъ, і т. д. і правопис фонеетичній — кулішівку. Це завсіднє змагання й цю лайку галицька молода чи украiнська партія перенесла теперички на Украiну в Киів і тут на Украіні зайняла своіми органами те становище, яке мала в Галичині стара партія, накидаючи нам і силуючи нас усіма способами прийнять йіі чудну мову й правопис. Решта часописних наших виданнів не виступає проти неі в статтях, але мовчки силкується видавати своі журнали народньою украiнською мовою. Змагання й усякові мовні спотички йдуть білше в розмовах, на словах, окрім згаданих мною книжечок — статтів небіжчика Грінченка. Таку спотичку на словах, дуже цікаву трапилось мать і міні з одним невідомим і незнайомим міні галичанином в одному книжньому магазині в Киіві. Одчиняю я двері в магазин, а за мною сьлідком шусть у двері якийсь молоденький паничик, довгобразий, гарний на вроду й чепурненько убраний, з білим кашне на шиі. Я почав роздивляться на прилавку на усяковий книжній дрібязок, а він і собі нишпорить, нахилившись, разгортає книжечки, а далі заговорює зо мною. Мова в його була чудна, химерна, якраз така, якою пише своі статті д. Євшан, з якимись чудними викрутасами, з латиньською синтактикою. Це мене зацікавило, бо усі молоді буковинці й галичани, котрі часто одвідують мене в Киіві, усі розмовляли зо мною гарною украiнською мовою. Я одразу дізнався по його мові, що він з Галичини, і питаю в його за деяких моiх давніх знайомих у Львові. Тоді він каже міні, що він не галичанин, а черніговець родом, але довго пробував в Галичині, бував скрізь і на Украіні, навить був і в Качанівці в небіжчика В. В. Тарновського і знає його. Це навело на мене заздрівання (подозрЪніе), бо вже 25 год я живу в Киіві, і 25 год бував у Тарновського, котрий вже жив тоді в Киіві, а цьому паничеві на взір було не білше, як годів двадцять шість, сім. Не міг же він, лежачи в колисці в пелюшках, йіздить в Качанівку, та ще й тоді вже продану. Я пересьвідчився, що зо мною розмовляє якась чудна проява, в котроі може нема однієі клепки в голові, або й денце випало...