— Як же ви встигли, випадком пробуваючи в Галичині, так швидко навчитись розмовлять галицькою книжньою, такою чудернацькою мовою, коли як я був у Львові, то й старші й молодчі розмовляли зо мною гарною, чистою украiнською мовою, а не такою чудною, як оце ви?
— О теперички не тільки у Львові, але і в Киіві, і в Харкові, і в Одессі усі студенти вже говорять отакою мовою, як оце я. Усі дочиста!
— Невже таки всі? Я ж часто зострічаюсь с студентами, і вони усі говорять народньою украiнською мовою, тільки один студент д. Петлюра і справді балакав зо мною так, що я спитав його, чи не з Галичини він.
— Де там! Усі, усі вже так говорять і будуть говорити — одказав він. — От я тільки що бачився с киiвськими студентами...
„Що в тверезого на умі, те в пьяного на язиці". Он куди гне оцей панич! А цей добродій гнув туди, куди потаєнці гнуть галицькі журнали на Украіні, але на словах дурять украiнців.
Другий молодий добродій, вже не удаваний украiнець, а справдешній, казав міні з наiвною щирістю: треба, щоб молоде покоління на Украіні, як от студенти, гімназісти, міські й сільські школярі привчились до галицькоi книжньоі мови, з галицьких книжок нахапались галицьких слів (і польських - додам я), і тоді уся молоднеча на Украіні читатиме з охотою галицькі книжки й писатиме тією мовою.
- А чи купуватимуть же ті перемуштровані й перелицьовані в мові студенти и школярі ваші книжки й журнали?—питаю я в його;—чи ви ж самі читаєте львівські „Записки наукового тов. йм. Шевченка й инчі научні книжки?
- Ні, не читаю, бо йіх неможна читати через мову. Але вона колись виправиться, -каже він.
— А коли ж це буде? А коли ж то ваша молоднеча спроможеться виписувать ті журнали й книжки?—спитав я в його;—та й чи перевчите ви усіх школярів та студентів на Украіні, коли Украiна велика, а галицькі книжки далі од Киіва і не йдуть, і не купуються, і само по собі молоді люде й школярі не можуть навчиться тієi мови?
Добродій замовк. Цей добродій безсуперечно належався до партіi пропаганди галицькоi мови й правопису, але, зневірившись в ціх галицьких тенденціях, він потім згодом йіх покинув, як справу неможливу, котру ніколи неможна здійснить (осуществить, исполнить) на Украіні.
Треба сказать, що галичани зовсім таки недосвідчені і навить наiвні в ці справі, бо не знають украінськоі публіки, не знають дійсного становища украiнського пісьменства на Украіні, ннчого в нас, ніж у Галичині; а проф. Грушевський, пробувши двадцять пять год у Львові, і не може гаразд знати зз це дійсне становище справи в наші широкі публіці. Всі ці добродіi в Киіві виробили собі неправдиве уявління за цю справу в украінському суспільствi, підводячи його під становище цієі справи в Галичині, де йому спріяють оффиціяльно, де публіка читає усякові книжки, хоч би вони були написані чудною говіркою. А наша школьна молоднеча, як і ті теоретики украінці, вірять в свою тенденцiю і в свою сістему якось нерозсудливо й псують в своіх писаннях мову; друкують цю сьмішну нісенітницю... на сьміх наші публіці. Недивно, що харьківське „Общество грамотности" недавно надрукувало в газетах оповістку, що буде за плату видавать книжки для народа на великоруські й украiнські мові, і не прийматиме книжок, написаних галицько-украінською мовою. Недивно, що полтавське земство не схотіло друкувать книжок для народа, поданих молодими пісьменикамн, с тієі причини, що вони написані мішанкою украінськоі й галицькоi мови, і земці дали авторам одповідь, що й вони самі не розуміють мови тіх книжечок. Видавництво „Двістер" в Камянці таксамо не прийняло для видання книжечок для народа одного молодого добродія в Камянці, С... котрий давно працював і падкував коло тіх книжок. Здається, час би вже йім схаменуться, покинуть свою тенденцію і взятись за мову наших классичних пісьмеників, котрі вже сто год працювали над цією справою й дали зразцеву украiнську мову, або перейти на мову „баби Мотрі", це б то перейти на пишну чисту мову народніх пісень та козацьких дум, як радив йім великий стиліст небіжчик Грінченко.
Проф. Грушевський в згадані мною передніше своі статті показує на той факт, що Літ. Наук. Вістник має чималий поспіх на Украіні, бо має пренумерантів па Украіні. Ми, зумисне добро досвідчившись за цю справу, знаємо напевно, що виписувачі читають тільки те, що написано украiнцями часом і справді гарною чистою украiнською мовою; читають ще статті Ів. Франка, таксамо часом написані гарною украiнською мовою жваво й цікаво, такою мовою, якою написані його повісті й оповідання. Статтів, написаних галичанами, не читають, як я бачив в деяких книжках, навить не розрізують. От для зразця уривок с статтів д. М. Євшана (Літ. наук. В., книж. 6. стр. 444, 1911 р. 1—2, 1910 р. ст. 450): Украiнська літ. в 1910 р.:) „Ми стараємо ся, ї слідимо за всїма відступленнями від давноі лїнїї, та бажаємо зрозумїти значіння тих відзтуплень... Зверхні об'яви (?)— се неначе азбука, яка дає нам можність відчитувати (?) цілу повість про той внутрішній світ, з якого виходять поодинокі факти. Се вихідна точка тільки для широких узагальнень, знаки, які позволяють нам оріентирувати ся серед ріжнородних (велик. — разнородныхъ, укр.—різноманітних) явищ" (зьявищ). „Чупринка яркий контраст, як би на нащому овиді (?) літературному зявився Едгард Пое. Чупринка також відбув (чи не добув?) ті скарби... а прецінь (?) станув в якоісь принціпіяльній незгоді. Він виявив свій настрій і патос" і т. д. „Екстаза його (поета Чупринки) се не самозабуте вже, а вищий стан свідомости, який граничить (межується?) з холодом. В слові його, в його відруховости (? чи но ворушливости) ми відчуваємо (?) нараз (?) цілу кручу, та огонь переживань (нереживаннів), вихра пристрастий... (прилюбности?) І оба разом (Чупринка і Олесь) вони ставлають другу позицію в нашому доробку (? чи не добутку?) за минулий рік.? (ст. 357). Далі в своі статті д. Євшан розбірає і радить, і цінує дві драми д. Винниченка й каже, що в автора: „спиняється творча відруховність (?), розмах; ефекти стають що раз білше штучні (це б то в Євшина— робляні, а по украiнському це — прекрасныє, искусныє); автор ратує свою давню відруховність сміливими, навіть карколомними скоками (!?). На всякий случай се новина в його творчости, що героiв він починає малювати серед чотирох стін, відокремлених (?) від широкої течіi житя, яка давно їх поривала... Він мало причинив ся взагалі до двигненя (? чи не — рушення?) рівеня літературноi атмосфери... що слідне (?) певного рода неспокійне оживленє (? великорус.) — причина його прискорена"... (хапання). Або оце місце: „коли шукати за поетом (поета), який би умів жертвовати житєм, то для Ленова належить ся перше місце... Він всідав беззахистно на беззахистне човно"...