Леонід Сапожніков
Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової
Від автора
Історія Другої світової війни нашпигована міфами, як фронтова смуга мінами. Вони вельми різні. Пафосні й цинічні. Розумні й безглузді. Стихійні і створені на замовлення влади. Але всі вони, викривляючи минуле, заважають розуміти сьогодення і породжують нову брехню. Тим вони й небезпечні.
Яскравий приклад — знищення Хрещатика та прилеглих вулиць Києва в 1941 році. Радянська пропаганда створила міф про те, що це справа рук окупантів. Його було шито білими нитками: хто сповна розуму руйнує тільки-но завойоване місто, коли до того ж невдовзі зима? Це звинувачення прозвучало навіть у Нюрнберзі на процесі нацистських очільників. Сталін зняв із себе в такий спосіб відповідальність за нездарну і злочинну київську акцію, але тим самим, як сказано в одній із глав цієї книги, заклав міну сповільненої дії під історію. Адже якщо кривавим злочинцям пред’явлено лише одне явно брехливе звинувачення, то рано чи пізно з’явиться новий міф — про їхню безвинність...
Моя книга — для тих, хто хоче знати правду. Для тих, хто не бажає, щоб його свідомістю маніпулювали за допомогою міфів. Їхня географія дуже широка: Київ, Вінниця, Москва, Берлін, Лондон, Париж, Тегеран, Лісабон, Краків, Нью-Йорк, Токіо... Разом шукаймо істину на «мінному полі історії».
У чому неправий Віктор Суворов
Помилка колишнього розвідника
З дитинства я та мільйони моїх однолітків твердо знали, що товариш Сталін вів мирну політику, довіряв Гітлеру, а той цим скористався й підступно напав на Радянський Союз. З цим переконанням ми жили до початку 1990-х років, поки не стала доступною книга Віктора Суворова «Криголам». Звістка про неї розлетілася в народі: «Мужики, ви чули? Сталін не був довірливим лохом, а сам готувався жахнути по фюреру, тільки трішечки не встиг!..».
Народ поахкав і повернувся до повсякденних справ. А любителі історії, розколоті «Криголамом» на два табори, відтоді завзято сперечаються, чим був напад Німеччини на СРСР — агресією чи самозахистом.
Січневого дня 1999 року я слухав чергову передачу радіо «Свобода» з рубрики «Факти і думки». Вів її, як завжди, оглядач Лев Ройтман, а гостями в студії були Віктор Суворов та письменник Георгій Владимов. Суворов відстоював свою версію: Сталін планував завдати удару 6 липня 1941 року, а Гітлер випередив його на два тижні. Владимов, заперечуючи, висунув ряд аргументів. Зокрема такий: «Чому ж тоді радянські поїзди із зерном йшли до Німеччини до останньої миті?».
Я зрозумів, що Владимов не читав книгу Віктора Суворова «День „М“». У ній сказано, що поставки зерна німцям різко зросли в червні, але зовсім не через нашу простоту й наївність. За цим ховалася потаємна ціль: вщерть заповнити німецькі вузлові станції вагонами, щоб ускладнити противнику перевезення військ на схід. Я написав Льву Ройтману, що поважаю Владимова як письменника, але вважаю, що несерйозно дискутувати на важливу тему без належної підготовки.
Невдовзі пізно ввечері в мене задзвонив телефон:
— Алло, Леонід Сапожніков? З вами говорить із Бристоля Володимир Резун.
Я не одразу згадав, що це справжні ім’я та прізвище Віктора Суворова.
— Дякую за те, що підтримали мене на «Свободі», — вів далі голос у слухавці. — Тут, в Англії, мені бракує зворотного зв’язку із співвітчизниками.
Резун спитав мою думку про свої книжки. Я сказав:
— Доказів, що Сталін готував напад, для мене в них більш ніж досить. І я тепер навіть знаходжу власні.
— Які, наприклад?
— Ви пишете в «Останній республіці», що в червні сорок першого було видано масовим накладом російсько-німецький розмовник для червоноармійців з характерним добором фраз: «Де ховаються члени партії?», «Чи не отруєна криниця? Пий перший!» тощо. А у німців на початку війни подібного розмовника не було!
— Чому ви так вважаєте?
— А ви згадайте, як вони казали нашим селянам: «Матка, млеко!», «Матка, яйка!» Це польська мова. Отже, вони користувалися німецько-польським розмовником 1939 року.
— Боже, як я сам не здогадався! — вигукнув мій співрозмовник. — Це ж лежить на поверхні!
І одразу приточив по пам’яті строфу з поеми «Василий Теркин» зі словами «матка, млеко!» Відтак запитав:
— Ви не заперечуватимете, якщо я використаю цей факт із посиланням на вас?
Тут у мені прокинувся застарілий радянський страх перед «органами»:
— Не треба посилатися! Вважайте, що це мій подарунок.
Відтоді я чекаю, що Віктор Суворов ним скористається...
Минуло багато років. Я й тепер цілком згоден із Суворовим у тому, що Червона армія готувалася до визвольного походу в Європу, тому й не змогла оборонятися (сумнівною є лише конкретна дата — 6 липня 1941 року). Автор наводить безліч доказів підготовки нападу, з яких мені вистачило б і десятої частки. А відтак він автоматично робить висновок: «22 червня Гітлер завдав попереджувального удару».
Увага: слизьке місце! Так, фюрер ударив раніше, ніж це міг би зробити Сталін, але з яких міркувань? Чи дійсно цей удар був вимушений, попереджувальний, превентивний? Потрібні вагомі докази, проте їх у Резуна-Суворова я не знайшов.
Це не означає, однак, що їх немає. Спробуймо пошукати.
22 червня 1941 року о 5:30 ранку, коли вермахт уже вдерся на радянську територію, а літаки люфтваффе бомбили Київ, Геббельс зачитав по радіо звернення Гітлера до німецького народу. Завдання фюрера та його головного пропагандиста полягало в тому, щоб переконливо пояснити німцям причину нападу на вчорашнього союзника. Для цього досить було сказати, не мудруючи, приблизно так: «Наша розвідка дізналася про підступний план Сталіна. Радянська Росія збиралася напасти на Німеччину 6 липня і з цією метою зосередила на своєму західному кордоні 160 дивізій. Тому я, фюрер німецького народу і верховний головнокомандувач його збройних сил, був змушений повзяти рішення про попереджувальний удар». Коротко та ясно. Натомість фюрер вибухнув довжелезною промовою (вона звучала в ефірі у виконанні Геббельса майже 20 хвилин) і почав її від царя Гороха — з англо-іспанських, англо-голландських та англо-французьких війн минулих століть. Потім перейшов до «міжнародної всесвітньої змови євреїв, демократів і більшовиків» проти Німеччини, повторюючи тези своєї книги «Майн кампф», написаної сімнадцять років тому. Поскаржився, що апетити Росії невпинно зростають: спочатку вона зажадала, понад попередню домовленість, Литви, потім Фінляндії, а тепер зазіхає на Румунію, Болгарію та Босфор з Дарданеллами... Сказав, що має документи, які свідчать, що Росія обіцяла Югославії зброю проти Німеччини. І тільки наприкінці згадав про 160 радянських дивізій, що стоять на кордоні.
Так, стоять, треба бути напоготові, але хіба це причина розпочинати війну, якщо ти сам її не хочеш? У такій ситуації логічно будувати лінії оборони чи хоча б надіслати Сталіну з Молотовим ноту протесту. Фюрер, однак, не зробив нічого подібного. Жодних документів чи розвідданих про очікуваний напад росіян у нього не було, інакше він би на них послався. І йому доводиться брехати: «Російські льотчики бавляться тим, що безтурботно перелітають кордон, ніби хочуть показати нам, що вони вже почуваються господарями цієї території. У ніч з 17 на 18 червня російські патрулі знову вдерлися на територію Рейху й були відкинуті назад лише після тривалої перестрілки».
Це дуже старий трюк, коли злодій гукає: «Тримайте злодія!». Безліч спогадів і документів свідчать про те, що кордон перед війною порушували німецькі льотчики, і збивати їх довго не наважувались навіть 22 червня. Був суворий наказ Сталіна «не піддаватися на провокації», а вже про те, щоб самим перти на рожен, у ті дні не могло бути й мови.
Третього жовтня, на сто четвертий день війни, Гітлер знов звернувся до народу і постарався більш переконливо обґрунтувати свій напад: «Коли я поступово став отримувати інформацію про те, що на нашому кордоні виникає аеродром за аеродромом, коли через усю гігантську радянську імперію сюди почали котитися дивізія за дивізією, от тоді я відчув себе зобов’язаним ужити заходів зі свого боку... Вже у травні (виділено мною. — Авт.) не залишилося ніяких сумнівів у тому, що Росія збиралася за першої можливості напасти на нас».