Сам Микита Сергійович був у той час першим секретарем Центрального комітету Комуністичної партії України та членом Військової ради Південно-Західного фронту (суто партійна, комісарська посада). А командував фронтом генерал Кирпонос, відомий особистою мужністю в боях, а також тим, що сліпо виконував найбезглуздіші накази начальства. У 1940 році він на чолі своєї стрілецької дивізії штурмував місто Виборг по кризі затоки під вогнем фінської артилерії. Багато бійців тоді були вбиті або потонули, але Кирпонос не завагався ані на мить, за що й отримав від Сталіна Золоту зірку Героя Радянського Союзу та звання генерал-майора.
Шана та хвала б новоспеченому генералові, якби не одна дрібниця: в Москві фінни вже підписували мирну угоду, за якою Виборг відходив до СРСР. Треба було просто почекати. Але командарм Тимошенко, який так і не зумів дійти до Гельсінкі, вирішив наостанок похизуватися...
Влітку 1941-го Михайло Кирпонос, який лише три роки тому був начальником Казанського піхотного училища, вже генерал-полковник і керує п’ятьма арміями Південно-Західного фронту. Сталін наказав утримати Київ за будь-яку ціну, і Кирпонос зосередив на захисті української столиці всю свою увагу. Звісно, він не був стратегом, як і його начальник Семен Будьонний, хвацький рубака Громадянської війни, який, крім Південно-Західного фронту, командував ще й Південним. Їм якось не стало на думку, що німці не зобов’язані брати Київ у лоб, а можуть узяти його в широкі кліщі. Лише після прориву Гудеріана з півночі на Конотоп та Ромни обом стало зрозуміло, що пахне оточенням. Будьонний надіслав Сталіну з Полтави шифровану телеграму з проханням дозволити відхід Південно-Західного фронту на тиловий рубіж. Про те ж Кирпонос попросив начальника Генерального штабу Шапошнікова.
Сталін відреагував негайно. Він замінив у Полтаві Будьонного на Тимошенка, а Кирпоносу наказав по телефону «припинити займатися пошуком рубежів для відступу, а шукати шляхи опору... Київ не залишати й мостів не підривати без дозволу Ставки». Щоправда, дав при цьому вказівку «організувати оборонний рубіж на річці Псьол фронтом на північ і захід, відтягнувши на цей рубіж 5-6 дивізій».
Зверніть увагу: «фронтом на північ і захід»! Це означає, що 11 вересня ні Сталін, ні Шапошніков, ані Будьоний із Кирпоносом не знали, що з півдня, від Кременчуга, назустріч Гудеріану поспішає лівим берегом Дніпра танкова армія Клейста: понад сімсот танків, до десяти тисяч автомашин, приблизно двісті тисяч солдатів. Уже 13 вересня вона переріже під Лубнами шосе Київ — Полтава — Харків.
Де ж була повітряна розвідка фронту, якщо вона взагалі була?!
Тепер я знаю, які танки побачив батько: легкі Т-І і Т-ІІ 16-ї танкової дивізії генерала Ганса Хубе. Цікаво, що цей генерал у 1936 році під час Олімпіади в Берліні був комендантом Олімпійського селища. «О спорт, ти мир?..».
У ніч на 14 вересня начальник штабу Південно-Західного фронту генерал-майор Тупіков (колишній військовий аташе посольства СРСР у Німеччині) надіслав до Москви чергове оперативне зведення, закінчивши його словами: «Початок зрозумілої вам катастрофи — справа кількох днів». Він вважав, що необхідно негайно відводити війська з Києва на лівий берег Дніпра, інакше завтра буде пізно.
За кілька годин Сталін викликав Кирпоноса до телеграфного апарата:
— Чи згоден товариш Кирпонос з висновками Тупікова?
— З оцінкою Тупікова не згоден. Ваше завдання, товаришу Сталін, виконаємо: Київ ворогу не віддамо!..
Чи вірив Кирпонос своїй обіцянці, а чи просто страшився гніву вождя? Якщо вірив, то, на відміну від Тупікова, жив ілюзіями, не уявляючи реального стану речей. Як тут не згадати враження Рокосовського від зустрічі з Кирпоносом у липні сорок першого: «Я дійшов висновку, що не до снаги цій людині такі об’ємні, складні й відповідальні обов’язки, і горе військам, йому дорученим».
Сталін, звісно, розумів, що бадьоре запевнення Кирпоноса мало чого варте. Він запросив до апарата Тупікова: чи не змінив той свою думку?
— Ні, товаришу Сталін. Прошу дозволити відведення військ сьогодні.
— Чекайте відповіді!
Але з Москви не надійшло жодних вказівок ні цього, ні наступного дня — мабуть, Верховний Головнокомандувач поринув у болісні роздуми. Лише 16 вересня до штабу фронту прилетів полковник Баграмян з усним наказом маршала Тимошенка залишити Київ і, «прикрившись невеликими силами по Дніпру, розпочати відведення головних сил на тиловий оборонний рубіж. Основне завдання — знищити ворога, що вийшов на тили військ фронту, і в подальшому перейти до оборони по річці Псьол». При цьому Тимошенко всю відповідальність поклав на Кирпоноса: «Нехай проявить максимум активності, рішучіше завдає ударів у напрямку на Ромни та Лубни, а не чекає, поки ми його витягнемо з кільця».
Завдання було поставлено надто пізно: адже саме 16 вересня вороже кільце остаточно зімкнулося в районі Лохвиці й щогодини ставало щільнішим. А Кирпонос ще більш ускладнив ситуацію, заявивши Баграмяну, що нічого не робитиме без письмового розпорядження: «Питання надто серйозне!».
Баграмян пояснив: Тимошенко не писав нічого через побоювання, що літак буде збито й наказ потрапить до німців. Мені здається, причина була не тільки в цьому: Тимошенко не узгодив свій наказ зі Ставкою і вирішив перестрахуватись. Якби Сталін назвав здачу Києва злочином, маршал міг би твердити, що не давав жодного наказу. Напевно так думав і Кирпонос. Він надіслав до Москви радіограму з проханням підтвердити усний наказ Тимошенка.
Підтвердження прийшло лише 18 вересня. Отоді Кирпонос і склепав у Пирятині військо з різноманітних груп, про які розповідав мені батько. Військо, яке знову розпалося за першої танкової атаки.
Кирпонос загинув у гаю біля села Шумейкове на південний захід від Лохвиці. Там же загинули начальник штабу фронту Тупіков та член Військової ради, другий секретар ЦК компартії України Бурмистенко.
Але де ж Хрущов? А він ще наприкінці липня «пішов на підвищення» — перебрався в Полтаву до Будьонного членом Військової ради всього Південно-Західного напрямку. А потім залишився в тій же ролі при Тимошенкові. Якби не це підвищення, лежати б Микиті Сергійовичу в гаю поруч із Кирпоносом, і вся історія СРСР з 1953 року була б зовсім іншою...
У спогадах Хрущова я натрапив на дивне твердження: «Наприкінці серпня чи на початку вересня (виділено мною. — Авт.) з’єднання противника ударами з півдня і з півночі з’єдналися східніше Києва. Наше угруповання опинилося в оточенні».
Як же так? Навіть я на все життя запам’ятав дату появи німецьких танків у Лубнах, а член Військової ради Південно-Західного напрямку її забув: два тижні туди — два тижні сюди... Але ж там кожний день і навіть година мали вирішальне значення! Дійові особи таких трагедій не забувають їхні дати навіть у похилому віці.
Лукавив Хрущов... Але з якою метою? Навіщо написав, буцімто Київ був оточений німцями наприкінці серпня, а не в середині вересня? Гадаю, він захищав себе від незручного запитання: «Чому перша особа України не з’явилася у столиці, щоб морально підтримати киян у найважчі для них дні?».
Настрій, який панував у місті 29 серпня, за три тижні до його здачі, передає у своєму щоденнику (він доступний в Інтернеті) киянка Ірина Хорошунова:
«Війна набуває неймовірних розмірів. Що означає цей безупинний рух німців? І хоча вони зазнають величезних втрат, хоча все одно я та багато інших упевнені, що переможемо ми, а не вони, все одно факт залишається фактом — вони йдуть уперед, вони загарбали вже величезну територію...