Ми нічого, нічого не розуміємо. Часом охоплює такий страх, якийсь тваринний жах, з яким неможливо впоратись. А подеколи ми все ще чекаємо рішучого перелому, повороту у війні, який має бути, але який так запізнюється.
Містом знову ходять чутки. Хтось каже, що є наказ про здачу Києва. Ми вважаємо, що це провокація. Все говорить про протилежне. Київ будуть захищати. Дуже багато наших військ стягнуто до Києва. І вчора в оперному театрі відбувся мітинг інтелігенції Києва. На ньому знову і знову говорили про те, що Київ був і буде радянським. На мітингу виступав Бажан. Отже, він у Києві. Це дуже добре».
Запис від 16 вересня (кільце оточення зімкнулося, до здачі Києва залишилося три дні):
«Кажуть, що весь Уряд України знову в Києві, а до цього часу ми жили, по суті, без влади. Але й зараз ми не дуже її відчуваємо. Щоправда, в газеті надруковано статтю секретаря ЦК КП(б)У Лисенка про те, що Київ був, є й буде радянським, у чому він клянеться народу»...
Хрущов міг не клястися. Вже сама поява лідера у столиці зміцнила б віру: «Переможемо ми, а не вони!». Але лідер повівся боязливо і сам це розумів, інакше не став би потім підтасовувати хронологію.
І знову щоденник:
«Німці вступили в місто, а ще багато наших бійців залишилося тут. Один з них із шаленим поглядом біг угору Андріївським узвозом. Він біг, як зацькований звір, не знаючи, куди бігти і що робити. Його зупинили жінки, що стояли на парадному, втягнули всередину, умовляли перевдягнутися і сховатися. Він нічого не чув, тремтів і тільки питав: „Що робити? Що ж мені робити?“. Молодий веснянкуватий хлопець з відкритим обличчям, зі світлими, ясними очима...
Навколо всі плакали, так неможливо було спокійно дивитися на відчай і страх цього хлопчика. І здавалося, що весь жах того, що відбувається, вилився у крику парубка у вигорілій військовій радянській формі».
Чому ж Сталін так наполегливо утримував Київ? Щодо цього є різні думки.
Дехто каже — через упертість. Мовляв, він не хотів визнати, що мав рацію Жуков, який ще 29 липня радив залишити Київ і створити надійну лінію оборони на лівому березі Дніпра. Ви вірите цьому поясненню? Я не вірю. Упертість була властива Сталіну, але аж ніяк не безглузда.
Інші вважають, що він не здавав Київ, відволікаючи туди сили вермахту, а тим часом зміцнював оборону Москви. Дуже сумнівна думка. Москва в середині жовтня фактично була беззахисною, а на Сталіна чекав літак з прогрітими моторами, щоб доставити його слідом за урядом до Куйбишева (теперішньої Самари).
Насправді Сталін тримався за Київ, добре розуміючи, яким психологічним ударом для народу буде його втрата. Але це не все. Він дуже розраховував на поставки союзниками до СРСР військової техніки, продовольства тощо, а переговори про це з представниками США і Великобританії мали відбутися в Москві наприкінці вересня. Думаю, Сталіну було дуже важливо не здати Київ до цього терміну: адже союзники могли вирішити, що немає сенсу вкладати мільярди доларів в армію, яка зазнає таких нищівних поразок. На щастя, Рузвельту з Черчіллем вистачило розуму й терпіння.
Червона армія зазнала під Києвом величезних втрат у людях і техніці, німці ж втратили безцінний час. Коли в жовтні вермахт поновив наступ на Москву, почалося осіннє бездоріжжя, автомобілі та гармати грузли в непролазному багні.
А вже 7 листопада, немов на замовлення до річниці Жовтневої революції, вдарив мороз, який щодня сильнішав. «Танки ковзали по схилах, що вкрилися кригою, бо не було спеціальних шипів для траків, — згадував Гудеріан. — Не було ні маскхалатів, ані, що найстрашніше, вовняних штанів. Солдати ходили в бавовняних, і це при 22 градусах нижче нуля! Тільки від обморожень кожен полк втратив уже по 500 осіб, кулемети не могли стріляти через морози»...
Але звідки могли взятися шипи, теплі штани, морозостійке мастило для зброї тощо, якщо Гітлер планував розбити Червону армію за кілька місяців і вже на початку липня вихвалявся, що з нею фактично покінчено?
Не применшуючи героїзму захисників Москви, треба чесно визнати: їм дуже допоміг «Генерал Мороз». Німці не зустрілися б із ним під Москвою, якби не Київ.
Техніка особливої секретності
Як підривали Київ по радіо
«Успенський собор Києво-Печерської лаври, побудований у 1075-1089 роках великим князем Святославом і розписаний 1897 року всередині відомим художником В. В. Верещагіним, З листопада 1941 р. висаджений у повітря німецько-фашистськими загарбниками...». Так записано в матеріалах Нюрнберзького процесу, наданих радянською стороною. Там же німців звинувачують у тому, що у вересні вони спалили й підірвали ряд прекрасних будівель у центрі української столиці. Мене, корінного киянина, з дитинства турбувало питання: навіщо їм було це потрібно? Тільки-но зайняли місто, збиралися володіти ним вічно — й раптом, попри близьку зиму, знищили кращі будинки. Ідіоти, чи що?..
Коріння розгадки сягають 1920 року, коли Ленін, стурбований зберіганням золота й коштовностей, замовив сейфи з хитромудрими замками талановитому винахіднику-самоучці Володимиру Бекаурі. Той чудово впорався із завданням і, користуючись нагодою, поділився з великим тезкою сміливими ідеями зі сфери воєнної техніки. Ленін був вражений: «Розкажіть це, батеньку, на засіданні Ради з праці й оборони!».
Члени цієї ради — червоні воєначальники та партійні діячі — були в захваті від перспектив, які намалював їм Бекаурі. Виявляється, нову світову війну — «наш останній і рішучий бій» — можна буде вести по радіо. Ворог буде в безсилому жаху від наших радіокерованих танків та літаків, підводних човнів і торпедних катерів! А в його тилу вибухатимуть радіокеровані міни. Було вирішено створити «Особливе технічне бюро з воєнних винаходів спеціального призначення» (Остехбюро) на чолі з Бекаурі.
Спочатку танки з апаратурою Остехбюро виконували чотири найпростіші команди (уперед, ліворуч, праворуч, стоп), але поступово їх можливості розширювались. У 1930-ті роки вони могли стріляти з кулемета та вогнемета, ставити димову завісу й пускати отруйні речовини. Телетанки вперше були використані в лютому 1940 року під Виборгом під час війни з Фінляндією. Кілька Т-26 очолили атаку, але незграбно застрягли у воронках від снарядів і були знищені фінською артилерією.
На тому й закінчилася історія радянських радіокерованих танків. Бекаурі не міг їх удосконалювати: його було заарештовано ще 1937 року як «німецького шпигуна» і розстріляно...
Радіомінам поталанило набагато більше, ніж танкам. Їх успішно випробували у 1925 році під Ленінградом у присутності наркомвійськмора Михайла Фрунзе (сигнал на вибух було подано з відстані 25 км). А за два роки їх автори Бекаурі та Міткевич збільшили дальність дії радіосигналу до 600 км. Міни «Бемі», названі так за прізвищами винахідників, були прийняті на озброєння Червоної армії, і в 1930 році у глибокій таємниці розпочався серійний випуск. Їх позначали абревіатурою ТОС — «техніка особливої секретності». У спеціальні саперні підрозділи, які з ними працювали, зараховували тільки ретельно перевірених людей і брали підписку про нерозголошення.
Тотальна пильність тих часів часто доходила до абсурду. Було наказано вилучити з назви радіоміни прізвище «ворога народу Бекаурі». «Бемі» почали розшифровувати інакше: «БЕздротова МІна». Хоч смійся, хоч плач!..
До 1941 року учні Бекаурі створили міну вдосконаленої конструкції й назвали її Ф-10 (від слова «фугас»). Ось цитата з її технічного опису:
«Конструктивно міна є блоком управління, здатним приймати й опрацьовувати одержувані радіосигнали і видавати електроімпульс, здатний підірвати до трьох електродетонаторів, а з використанням спеціального блоку-розгалужувача — до 36 електродетонаторів. Маса заряду вибухівки залежить від розмірів і характеру знищуваного об’єкта і може складати від кількох десятків кілограмів до кількох тонн».