художню цінність у фразах про чар шовковистої м’якості рис, кричущі спазми контрастів чи повновагий, сміливий злам парадигми барв, а потім хтось інший записує це штучним голосом, немовби начитує інструкцію роботи автоматичної пральної машини, усе одно, про що він говорить — про «Крик» Мунка чи про натюрморт Шардена[27], — це завжди звучить як інструкція роботи пральної машини й насправді цілковито випирає твір від будь-якої цінності й сили, відгороджує від твору чимось великим і кутастим, як пральна машина. О, аудіопутівникові племена, ви приречені на загибель і самі є цією загибеллю як такою, вражені страшною хворобою, ви вештаєтеся найкращими у світі музеями й колекціями мистецтва, наче довгі когорти зомбі, що не реагують на зовнішній світ, підсаджені на голос у слухавках, із мутним поглядом, який неспроможний побачити не тільки те, що і як намальовано на картині, а й узагалі будь-що: лавиці, скляні двері, дубові двері, іншу людину; скільки разів я бував свідком того, що члени цього нещасного племені натикалися одне на одного, спотикалися й летіли стрімголов, розбиваючи надбрівні дуги об балюстради сходів, ламаючи собі поїдені остеопорозом стегна й передпліччя, в останній момент торкаючись експонатів, яких за жодних умов не можна торкатися! На превелике щастя, моя дружина не дожила до цієї кошмарної епідемії цих аудіопутівників, прикладених до жадібних вух, що все одно розносять по залі монотонні коментарі вісьмома мовами, немовби в музей увійшов Святий Дух і всіх обдарував даром механічної логореї! Хоч моя дружина й палко проголошувала потребу ґрунтовно пізнати історію твору перед зустріччю з ним, її точно обурив би такий поворот подій тим цідженням у вуха кашки, перетравленої невідомо яким негідником та ідіотом, цим безперестанним цідженням кашки тисячами пристроїв до тисяч вух! Коли я чую шум аудіопутівника, усвідомлюю те, що усвідомлюю багато разів на день, а саме, що моя дружина абсолютно незамінна, що ні з ким іншим, включно із Цеєтмаєром, я не можу так відверто поговорити про абсолютно нищівну роль аудіопутівників, які нівечать твори мистецтва. Щиро кажучи, я не знаю, чи, якби аудіопутівники існували в ті часи, я взагалі зумів би розпочати реалізовувати своє завдання, можливо, вони зовсім мене відлякали б від музейних зал, можливо, їхнє безперестанне туркотіння ніколи не дозволило б завданню постати переді мною у своїй повноті, але, на щастя, до цього не дійшло, попри блукання, попри ці тривалі музейні посиденьки, коли я із зацікавленням досліджував зали, у найменших подробицях планував момент атаки й спосіб утекти в кількох варіантах; деякі музеї, що занадто добре охоронялися, я відкидав, відмовлявся від певних шедеврів під захистом броньованого скла, врешті-решт, часто приходив із заготованою пляшкою дев’яностошестивідсоткової сірчаної кислоти, але в останній момент відмовлявся, бо зненацька в зазвичай геть порожніх залах із ранку до вечора, від відкриття до закриття, починав вирувати зовсім непоясненний натовп відвідувачів, що, як мені здавалося, навмисне змовилися, аби мені завадити. Однак інколи вдавалося, це були ті перші невправні атаки, у яких я, часом нездарний, пошкоджував лише зовсім нецікаву раму, а іншого разу ніхто не помічав знищень кілька місяців, і тільки згодом публікували гнівний фейлетон про невідповідні умови зберігання картин у тому чи іншому музеї, а ще через два місяці реставраційна експертиза доводила, що тут винна сірчана кислота; Невже Кислотний Вандал знову никає в серці Європи? — драматично запитували газети, друкуючи подобизну замаскованого ніндзя, що в одній руці тримав самурайського меча, а в іншій — аптечну пляшечку, чорну, з білим черепом і схрещеними кістками. Так, я стежив за цим, так, я навіть збирав вирізки, п’яний дітвак у тумані, не розуміючи, про що мова, я знав лише, що не про насолоду від знищення, оскільки нищення ніколи, жоднісінького разу не давало мені найменшої насолоди, саме нищення було в усьому цьому процесі нищення творів мистецтва найнеприємнішим, навіть гнітючим, щиро кажучи, я пресу читав здебільшого для того, щоб із полегшенням дізнатися, що нічого не знищив незворотно, що так, авжеж, є певні ушкодження, а їхній ремонт коштуватиме стільки-то десятків тисяч шилінґів чи франків, але що твір насправді вцілів. Все це змінилося в Касселі, Кассель був, як гора Таборвернуться
Жон Батист Сімеон Шарден (1699–1779) — французький художник епохи Просвітництва, представник реалізму. Малював жанрові композиції, натюрморти, кілька портретів.