[28], був місцем перетворення, це там — або вже на місці, або ще в дорозі, у поїзді — я сповна зрозумів сенс завдання, він з’явився цілковито сформований, як окремий твір, із яким я зустрічався віч-на-віч, без недомовок, у Касселі я вибрав готель біля самого замку й назвав свої справжні персональні дані, двічі перевіривши, чи адміністратор не помилився, записуючи моє прізвище, у Касселі я пішов прямісінько до Рембрандта, до «Благословення Якова» й раннього «Автопортрета», але передусім до «Благословення», після чого стривожений вийшов, забрав валізу з приймальні, потім вокзал, подорож, пересадка, подорож, вокзал, дорога додому, дорогою додому я купив кілограм слив — не знаю, чому саме слив, ніколи їх не любив і також не відчував до них відрази, я залишаюся абсолютно байдужим до слив, попри те що купив цілий кілограм і їв їх поволі, чекаючи на телефонний дзвінок із поліції, на дзвінок поліції у двері, я дочекався і першого, і другого, якби я не відповів на телефонний дзвінок, вони, мабуть, прийшли б уранці, не хотіли б тривожити вечірній спокій законослухняному громадянину, бо ж поки що я був лише потенційним свідком у справі, а оскільки виявив себе по телефону, то вони прийшли ще того самого вечора, уже був вечір, була ніч, я з’їв усі сливи і їх дочекався. Саме в Касселі я зрозумів, що йдеться про самопосвяту. Про жертву. Що завдання неможливо виконати інакше, ніж через арешт, судовий процес, промови в суді та з очевидним наслідком процесу. Усвідомлення цього наповнило мене великим спокоєм, я усвідомив, що вказав у готелі справжні персональні дані, що купив сливи, що із цим самим спокоєм чекав на поліцейських. Свою промову на судовому процесі я почав складати ще в поїзді з Касселя, оскільки вказувати справжні персональні дані не було жодною бравадою, як писалось у пресі, жодною, як писалось у пресі, дурістю й аж точно не було, як бадьоро писалось у пресі, браком уяви, навпаки, у цей момент цілковитої ясності й цілковитого розуміння я охопив уявою все, що чекає на мене в близькому й далекому майбутньому. Те, що я від початку намагався пояснити не лише суспільству, а й самому собі, було позбавлене сенсу, мертве, було лише актом нищення, яким я, зрештою, завжди, ще змалечку гидував. Відвага? Якщо погодитися із Цеєтмаєром, що завдання нам даються, то, можливо, кожен отримує стільки відваги, скільки йому потрібно на виконання завдання, починаючи від Касселя, я жодного разу не боявся, хоча ніколи не вважав й досі не вважаю себе відважним, я просто обходився без відваги, вона була мені непотрібна, завдання саме розмотувалося, наче сувій, подія за подією; інколи цей сувій доводилося трохи підштовхнути, інколи він розмотувався сам, зненацька, немовби падав зі столу й котився якимись сходами, як тепер, коли, не потривожений ніким, спокійний, я відчиняв скриньку на станції Відень-Мітте й вкладав до широкої кишені плаща літрову пляшку дев’яностошестивідсоткової сірчаної кислоти, другу залишаючи про запас на невідомо який час. Інша річ — моя дружина, їй ніколи не бракувало відваги, моя дружина була великою, але найвеличнішою вона була у своїй відвазі, у своїй повній безстрашності, і це я знав від першої зустрічі, від першої зустрічі був свідомий того, що вона нічого не злякається, уже під час першої розмови, зовсім необов’язкової, над узятими з бібліотеки книжкою Ґомбріха «Мистецтво та ілюзія» й тому з нотами народних пісень із транскрипцією для хору, розмови, розпочатої без жодного наміру взяти Ґомбріха й том нот, що абсолютно нормально велася з її боку й абсолютно нормально з мого боку, хоч, певна річ, те, що було для мене тоді нормальним, для сторонніх людей було й навіть мусило бути ненормальним, оскільки всі мої компульсивні тики, вживання зайвих слів, переривання промови то шипінням, то покашлюванням схиляло казати про мене вернуться
Табор, також Фавор, Тавор — гора в Ізраїлі, історично розташована на території Завулонова коліна, сучасний національний парк, місце Преображення Христа, як описано в Євангелії від Матвія 17:1–9.