[34], бо, за його словами, він бачив схожі мальовидла в домах розпусти й не хотів, щоб його мати чи сестра натрапили на неї в музеї, оскільки неможливо не визнати його рації, «Венера» Буґеро могла б висіти в кожному борделі й, присягаюся, у багатьох із них справді висить її огидна, вицвіла до бурякового або лазурового кольору репродукція, ненабагато бридкіша за оригінал, я думаю радше про тих крикунів, істериків і маніяків сучасності, наприклад, про литовця, який із кислотою і ножем кинувся на «Данаю» Рембрандта в Ермітажі, бо росіяни окупували його батьківщину, хоч окупація закінчилася незабаром, а тривала якихось півстоліття; ціла окупація Литви була епізодом у трьох із половиною століттях існування «Данаї» Рембрандта, литовець був епізодом в існуванні «Данаї», Ермітаж є епізодом в існуванні «Данаї», всі ми тільки епізоди, епізоди, епізоди, навіщо ж напружуватися, бігати з ножем, соляною кислотою, аби геть безуспішно, зрештою, домагатися якихось незначних змін в епізоді, сваритися про примітки до епізоду? Я не здатен зрозуміти й не хочу зрозуміти, не здатен викресати із себе бодай крихти розуміння не лише для тупих мафіозі, які висаджують у повітря автомобіль-бомбу під палацом Уффіці через якусь незначну зміну в італійській пенітенціарній системі, чи для чваньків, які валять скульптури шістнадцятого століття внаслідок зміни адміністративних кордонів швейцарських кантонів, чи навіть для борців за справу, яку я в глибині душі підтримую; не маю в собі ні на гріш розуміння для Мері Річардсон, що наосліп лупить у «Венеру» Веласкеса, креслить тесаком аналогію між нищеною «Венерою» й Еммелін Панкгерст, нищену англійський урядом, — що за нестерпна публіцистика! Вони, певна річ, сказали б, що я прекраснодушний ідеаліст, що я трясуся над шматком дошки або полотна, коли люди гинуть, оскільки знаком нашої епохи, нашої в найбридкіший спосіб занепадницької епохи є те, що краса, поєднана з духом, є образою, а не похвалою, але якби вони так сказали, а сказали б безсумнівно, до того ж зі зневагою, то тільки тому, що, як майже всі, нічого не розуміють, їм здається, що вони розуміють більше за решту, але розуміють ще менше за решту, оскільки я трясуся не над дошкою чи полотном, а над єдиним виходом, над виходом загородженим, замаскованим, прихованим із майже безвихідної ситуації, у якій ми опинилися, оскільки люди гинуть, руки тягнуться до червоних ядерних кнопок, оскільки організовуються бойові загони та приватні армії, оскільки паперові гнізда ос пропаганди безперестанку будуються саме тому, що ніхто не зосереджується на тих дошках, на тому полотні, на тих аркушах, на тих нотах; із нерозумним спрощенням кажуть, що музика пом’якшує звичаї, але мистецтво пом’якшує звичаї так само, так само це робить література й решта великої розмови нас самих із нами самими, що точиться тисячоліттями, спроби розуміти, приреченої на провал, але єдиної спроби, яка має бодай якийсь сенс, і вони можуть до нудоти показувати у фільмах есесівців, що в пойнятому вогнем гетто розводяться про Ґварді[35], латиноамериканських слідчих, що в перервах між сесіями тортур захоплюються смичковими квартетами, або кривавих диктаторів-поціновувачів китайської поезії десятого століття, але все це нісенітниці, написані, промовлені й зняті людьми з геть зіпсованим смаком, тільки тому, що есесівець, який розводиться про Ґварді, подобається їм більше, ніж есесівець, який нахвалює цицьки якоїсь танцівниці, що слідчий, який видирає нігті, поки звучить «Смерть і дівчина»[36], для них привабливіший за слідчого, що видирає нігті під акомпанемент цьогорічного шляґера, що диктатор зі збіркою китайської поезії, хоч і вигаданий, пасує значно краще до їхніх історійок за диктатора, який не читає нічого, крім рапортів, а якщо навіть той чи інший есесівець, диктатор або слідчий і справді — за посередництвом нищівної системи освіти — зможе набренькати Adagio sostenuto з «Місячної сонати» або сказати, що Веласкес незрівнянно відтворив характери вироджених Габсбурґів, то він один в один схожий на лікарів Медичного центру «Замок Іммендорф», яких я не підозрюю не лише в будь-якій реальній зустрічі з будь-яким твором, а й узагалі в будь-яких людських рефлексах; авжеж, можливо, вони зможуть повторити з пам’яті найважливіші вокальні цикли Шуберта й Шумана, разом із номерами в каталозі Дойча[37] та номерами опусів, можливо, вони зможуть блискавично відтворити банальності про п’ятнадцятьох чи двадцятьох найвідоміших живописців, але на цьому їхній зв’язок із мистецтвом явно закінчується. Однак з уваги любителів вигаданих диктаторів і фіктивних слідчих вислизає факт, що, вочевидь, реальні диктатори та слідчі функціонують тому, що ми дозволили каналізувати мистецтво, з їхньої уваги вислизає, що правління цього чи іншого, пересування цього чи іншого кордону — ніщо порівняно з найважливішими проблемами, які неможливо описати словами і які я намагався пояснити в залі судових засідань, які я намагався описати Цеєтмаєру, завжди й без винятку невдало, хоча якраз Цеєтмаєр, незважаючи на мою нездатність, чудово розумів мене, коли я розповідав про те, що я за всі ці роки отримав від творів мистецтва. Інколи, казав я, на свій подив вловлюючи в голосі легке дрижання, дрижання, що походило з вернуться
Адольф Вільям Буґеро (1825–1905) — французький живописець, представник академізму.
вернуться
Джанантоніо Ґварді (1699–1760) — італійський живописець епохи бароко.
вернуться
Квартет Франца Шуберта, а також драма Аріеля Дорфмана та камерний гостросюжетний фільм Романа Поланскі (1994).
вернуться
Каталог Дойча — повний перелік творів Ф. Шуберта, укладений музикознавцем О. Е. Дойчем.