Отож, вона забігла в «Солодке життя» випити чаю. Місць не було, тож змушена була потурбувати чоловіка, котрий самотньо сидів за столиком у кутку кав’ярні. Вона й уваги особливої на нього не звернула: сидить собі чоловік та й сидить. Навіть не роздивилась. А навіщо? Їй аби сісти й спокійно випити чаю, проглянути новини в Інтернеті. Вона ж не знайомитися сюди прийшла.
Хіба могла вона уявити, що цей випадковий, вимушений сусід за столиком опиниться в її ліжку вже того ж самого вечора?! Якби їй хтось сказав про це за кілька годин перед тим, вона би вважала, що та людина несповна розуму.
Як?! Чоловік, якого вона вперше побачить, у день знайомства опиниться в її ліжку?! Та це ж справжнісіньке божевілля! А вона начебто не належала до легковажних жінок, які схильні приймати нерозважливі рішення. Не «начебто»: якийсь тимчасовий притулок. не належала.
Утім, факт лишався фактом: це сталось. Найгіршим було те, що вона про це не пошкодувала ні на мить. Більше того: вона не відчувала, що втратила голову. Їй це видавалося природним, хоч і незвичним.
Таке з нею було вперше. Вона відчувала Макса кожною клітинкою свого єства, так, наче давно його знає. Знає краще, ніж себе. Хоч не тямила, звідки такі відчуття.
Коли він торкнувся її волосся… це була найбільш чуттєва мить у її житті. Тим жестом він її скорив. Цілковито. Ніхто не торкався її волосся так, як він. Ніхто не виявляв такої уваги до нього, як він. Зазвичай чоловіки звертали увагу на обличчя, фігуру – переважно стегна й сідниці. А тут – таке несподіване захоплення волоссям.
У його очах був особливий блиск. Живий. Щирий. Із ним вона не могла контролювати свої емоції. Та й не хотіла. Здавалося, він не має масок, не грає ніяких ролей, що він щирий, що він такий, який є, а не яким видається. Йому хотілося вірити і довіряти, відкриватися і дарувати себе. Усю себе, до найменшої крихточки.
Ціле літо вони насолоджувались почуттями, що відкрили у своїх серцях. Кожний новий день дарував нові емоції й відчуття, від вибухово-пристрасних до помірно-лагідних. Вона ніколи не знала, чого чекати від Макса, він щоразу дивував її своїми ідеями, вражав несподіванками.
Бачилися майже щовечора. Він підкочував до її під’їзду свою автівку, завбачливо вибігав, щоб відчинити перед нею дверцята, і вони вирушали. Щоразу маршрут був іншим. Парк, Набережна, «Лебединка», басівкутське озеро чи ж якась кав’ярня.
Коли часу було більше – їхали за місто, до мальовничої водойми в Олександрії[3], розкинутої посеред соснового лісу. Макс брав у сторожа човна, щоб прокатати її. Христина стежила, як вправно він веслує, як виграють його м’язи з кожним порухом. Слухала ритмічне хлюпання води. Часом занурювала у воду руку, відчуваючи долонею її приємну прохолоду.
Вона знала, що так не буде завжди. Бо життя – це не суцільне свято. Є і будні, і клопоти, і проблеми. Головне – бути разом, і в свята, і в будні. Гармонію в душі при цьому можна зберегти.
Десь наприкінці серпня з’явився Петро. Якось підвечір Христина почула за стіною гітарний плач. Так, начебто він і не зникав. Шарпнулась було, щоб піти до нього, та щось її спинило. А потім приїхав Макс, і вже було не до того…
4
Петро й гадки не мав, що йому тепер випаде поїздка і що вона буде такою важкою і спустошливою. Їхати він не хотів. Але мусив. Це ж бо його обов’язок. У душі він знав, що така поїздка, рано чи пізно, буде. І цей момент настав.
Те, начебто на позір і непогане, містечко на Рівненщині, в якому минуло його дитинство, так і не стало йому рідним. Він намагався якомога рідше згадувати його, як і будинок, де зростав з шести років до свого першого повноліття. Намагався, але хіба спогадами покеруєш, як вони підступно обліплюють з усіх боків безперестанку…
3
Олександрія – село в Рівненському районі, розташоване за 16 км від обласного центру. (