Горло перехопило, повітря в кімнаті, здавалося, стало задушливим, і дихати було важко. Вона вирішила прогулятися. Термометр показував мінус п’ятнадцять градусів, і Еріка тепло вдягнулася. Щойно вийшла за поріг, усе одно змерзла, але ця прогулянка її одразу ж зігріла.
На вулиці було тихо. Навкруги нікого. Усе, що вона чула, — це своє дихання. Контраст із літніми місяцями був величезний. Тоді громада кипіла життям. Еріка воліла триматися подалі від Ф’єлльбакки в літні місяці. Навіть знаючи, що містечко виживало завдяки туризму, вона все одно не могла позбутися відчуття, ніби щоліта туристи, немов величезна сарана, вторгалися не на свою територію. Немов багатоголовий монстр, який повільно з року в рік поглинав старе рибальське селище, скуповуючи близькі до води будиночки та дев’ять місяців на рік створюючи суспільство-примару.
Риба прогодовувала Ф’єлльбакку вже сотні років. Убога природа та постійна боротьба за виживання, коли все залежало від того, чи буде оселедець водитися, чи ні, виплекала суворе й витривале населення. «Відколи Ф’єлльбакка стала мальовничою й почала приваблювати туристів із товстими гаманцями, риба втратила значення як джерело прибутку», — подумала Еріка, спостерігаючи, як із кожним роком містечко старішає. Молодь переїжджала в інші міста, а старі мріяли про давно минулі часи. Еріка була однією з багатьох, хто вирішив переїхати.
Жінка набрала ще більшої швидкості й повернула ліворуч до пагорба, на якому височіла школа Гокебакен. Коли вона наблизилася до його вершини, то почула, як Ейлерт Берґ щось кричав, але не могла розібрати слів. Він махав руками й рухався до неї.
— Вона мертва.
Ейлерт важко дихав, і з короткими видихами свист виривався з його грудей.
— Заспокойся, Ейлерте. Що трапилося?
— Вона лежить мертва он там.
Він указав на великий світло-блакитний дерев’яний будинок далеко за вершиною пагорба й заразом розгублено подивився на неї.
Минула мить, перш ніж Еріка втямила, що він сказав. Слова застрягли в її горлі, і вона побігла відчиняти ворота, що затято опиралися, і швидко наблизилася до вхідних дверей. Ейлерт залишив їх відчиненими, і Еріка обережно переступила поріг, не знаючи, що там на неї чекає. Чомусь не наважувалася запитати.
Ейлерт обережно ступав за нею й мовчки вказував на ванну на першому поверсі. Еріка не поспішала: вона озирнулася та запитливо подивилася на Ейлерта. Він був блідий і тихим голосом проказав:
— Там, усередині.
Дуже багато часу минуло відтоді, як Еріка востаннє була в тому будинку, але колись вона добре його знала й пам’ятала, де розташована ванна. Жінка змерзла, навіть попри свій теплий одяг. Двері у ванну кімнату повільно відчинилися — і вона увійшла.
З коротких свідчень Ейлерта Еріка не знала достеменно, чого їй чекати, і нічого не остерегло її про кров. Кімната була з білої керамічної плитки, тому червона рідина у ванні та навколо неї разила ще жахливіше. Еріка подумала про те, що контраст був привабливим, але за мить до неї прийшло усвідомлення того, що у ванні лежала людина.
Попри неприродні білі та блакитні тони, яких набуло тіло, Еріка одразу ж упізнала її. Це була Александра Війкнер, дівоче прізвище — Карлґрен, дочка подружжя, у якого Еріка винаймає будинок. У дитячі роки вони були найкращими подругами, але, здавалося, що відтоді минуло все життя. Зараз жінка у ванні була їй ніби чужою.
Очі в трупа були милосердно заплющені, але губи мали яскраво-блакитний відтінок. Тонка кірка льоду заховала нижню частину тіла. Права рука слабко звисала, пальці були занурені в калюжу крові на підлозі. Лезо бритви лежало на краю ванни. Друга рука просто виднілася по лікоть, а решта була захована під край льоду. Довге світле волосся Александри лежало над ванною, наче віяло, але мало тендітний замерзлий вигляд.
Еріка стояла віддалік і дивилася на неї. Їй було зимно від холоднечі та самотності, яку відображала ця моторошна сцена. Вона повільно задкувала з кімнати.
Далі все відбувалося наче в тумані. Еріка зателефонувала зі свого мобільного черговому лікареві й разом з Ейлертом чекала на нього та швидку допомогу. Вона пережила шок, як і після звістки про смерть своїх батьків, тому, щойно повернулася додому, випила добру чарку коньяку. Імовірно, не те, що призначив би лікар, але після цього її руки перестали тремтіти.
Згадка про Александру знову змусила її повернутися подумки у своє дитинство. Відтоді, як вони були найкращими подругами, минуло двадцять п’ять років, та, попри те, що багато людей з’являлося в її житті й ішло з нього, Алекс однаково посідала особливо важливе місце в її серці. Дорослими вони завжди були чужими одна одній. Але Еріці було важко змиритися з думкою, що Алекс наклала на себе руки, що було неминучим тлумаченням того, що Еріка побачила. Та Александра була однією з найбільш живих та надійних людей, яких вона знала. Вродлива й самовпевнена, з харизмою, що змушувала людей симпатизувати їй. Життя, як Еріка завжди й думала, було щедрим до Алекс. Вона керувала мистецькою галереєю в Ґетеборзі, була дружиною гарного й успішного чоловіка й жила в схожому на садибу будинку в Сере. Але, очевидно, щось пішло не так.
Вона відчувала, що їй потрібно розвіяти думки, і набрала номер своєї сестри.
— Ти спиш?
— Жартуєш? Адріан не давав мені спати з третьої, і коли він нарешті заснув о шостій, то прокинулася Емма й захотіла погратися.
— А Лукас не міг хоч раз устати?
Крижана тиша запанувала на іншому кінці дроту, і Еріка прикусила язика.
— У нього сьогодні важлива зустріч, тому має відпочити як слід. І до того ж у нього зараз дуже напружена ситуація на роботі: компанія постала перед критичним стратегічним етапом.
Голос Анни підвищився, і Еріка почула в ньому нотки істерики. У Лукаса завжди було заготовлене гарне виправдання — і Анна, імовірно, дослівно передала його слова. Якби це не була важлива зустріч, тоді він був би втомленим від усіх важких рішень, які йому довелося прийняти, або ж знервованим, оскільки стрес бути таким, за словами Лукаса, успішним бізнесменом був величезним. Тож уся відповідальність за дітей лежала на Анні. Зі жвавими дітьми — трирічною донькою й чотиримісячним сином — Анна здавалася на десять років старшою, як на свої тридцять, коли вони востаннє бачилися на похороні батьків.
— Мій солодкий, не чіпай це.
— А якщо серйозно, не думаєш, що вже час починати розмовляти з Еммою шведською?
— Лукас вважає, що ми повинні розмовляти вдома англійською. Він каже, що ми переїдемо назад до Лондона перед тим, як вона піде в школу.
Еріка вже втомилася чути фразу «Лукас думає, Лукас каже, Лукас вважає тощо». У її очах він був наочним прикладом першокласного покидька.
Анна зустріла його, коли працювала гувернанткою в Лондоні, і одразу ж була зачарована бурхливою появою старшого на десять років і успішного брокера Лукаса Максвелла. Вона відмовилася від усіх своїх планів вступити до університету й натомість присвятила життя тому, щоб стати бездоганною та зразковою дружиною. Проблема полягала лише в тому, що Лукас був людиною, яку нічого не задовольняло, і Анна, яка із самого дитинства робила тільки те, що їй хотілося, з роками повністю втратила свою індивідуальність. Доки не з’явилися діти, Еріка все ще мала надію, що сестра візьметься за розум, залишить Лукаса й почне жити своїм життям, але коли народилася Емма, а потім — Адріан, вона усвідомила, що шурин усе-таки залишиться в її житті.
— Пропоную більше ніколи не повертатися до теми Лукаса і його принципів виховання дітей. Як там тітчині улюбленці?
— Та, нічого нового… Емма вчора поводилася буйно й встигла порізати дитячий одяг на клаптики перед тим, як я прийшла до неї. Адріан або нудить, або шалено кричить уже три дні.
— Звучить так, наче тобі потрібно змінити оточення. Не можеш залишити дітей і приїхати сюди на тиждень? Та й мені потрібна твоя допомога — розібратися з деякими речами. Маємо впорядкувати всі папери й таке інше.
— Ой, ми думали поговорити з тобою про це.
Як завжди, коли вона мала розібратися з чимось неприємним, голос Анни починав помітно тремтіти. Еріка моментально відчула щось недобре. Ось це «ми» звучало зловісно. Щойно Лукас хоч пальцем долучався до якоїсь гри, зазвичай траплялося щось, що сприяло йому й не сприяло іншим, хто був до цього причетним.