Він упізнав Лену, біляву колегу з Уддевалли, і підійшов до неї. Вона комусь телефонувала, але коли він наблизився, то почув, що вона завершує розмову. Лена вимкнула телефон і поклала його в чохол, пристебнутий до ременя.
— Привіт, Патрику.
— Привіт, Лено. Що трапилося?
— Один алкоголік знайшов Андерса Нільссона. Його повісили у власній квартирі.
Вони кивнула в бік під’їзду. Патрикові стало зле.
— Але ж ви нічого не чіпали, чи не так?
— Ні. За кого ти нас маєш? Я щойно розмовляла з відділом в Уддеваллі, і вони відправили до нас команду експертів для огляду місця вбивства. Ми ось розмовляли з Мельберґом, і я подумала, що ти приїхав, бо він зателефонував тобі.
— Ні, я їхав сюди, щоб знову заарештувати Андерса.
— Але я чула, що він мав алібі. Чи не так?
— Так, ми думали, що це так, але це не підтвердилося, тому ми хотіли знову його затримати.
— Дідько. Як гадаєш, що вся ця чортівня значить? Імовірність того, що у Ф’єлльбацці раптом з’явилися два вбивці, дуже маленька. Тому, мабуть, Андерса вбила та сама людина, яка позбавила життя й Александру Війкнер. Ви взагалі маєте ще якихось підозрюваних, окрім Андерса?
Патрик зніяковів. Ця справа дійсно набирала нових обертів, однак він поки не був готовий визнати, що Андерса й Алекс убила одна людина. Звісно ж, з погляду статистики майже неможливо, щоб за десятиліття тут не було жодного злочину, а тут раптом з’явилося двоє різних убивць. Але зараз він був не готовий виключати навіть неможливе.
— Ми можемо піднятися до квартири? Я хочу її оглянути. Чи не могла б ти мені розповісти все, що тобі відомо? Наприклад, як і коли вас сповістили про це?
Лена обігнала Патрика й першою відчинила двері під’їзду.
— Ну, як я вже сказала, його знайшов алкоголік Бенґт Ларссон. Зранку він зайшов до Андерса, щоб випити горілки. Він щоранку гостював в Андерса, і сьогоднішній день не став винятком. Коли він зайшов до квартири, то побачив Андерса, який висів на мотузці, прикріпленій до гачка для люстри у вітальні.
— Він одразу ж викликав поліцію?
— Насправді ні. Він сидів біля квартири й запивав своє горе пляшкою горілки «Explorer». Невдовзі на сходовий майданчик вийшов сусід і запитав у Бенґта, що трапилося. Коли Бенґт розповів йому, то той негайно зателефонував нам. Бенґт Ларссон був занадто п’яний, щоб розповісти всі подробиці, тож я направила його до витверезника.
Патрик подумки метикував про те, чому Мельберґ не зателефонував йому й не сповістив про вбивство Андерса. Та незабаром відмовився від непотрібних роздумів і вдовольнився поясненням, що дії комісара найчастіше не мають жодних логічних обґрунтувань.
Перестрибуючи через дві сходинки, Патрик швидко наздогнав Лену. Двері квартири на третьому поверсі були відчинені, і Патрик побачив людей, які там копошилися. Єнні з Максом на руках стояла біля дверей своєї квартири. Коли Патрик підійшов до них, Макс захоплено помахав йому своїми маленькими товстенькими ручками й усміхнувся беззубим ротиком.
— Що там трапилося?
Єнні міцніше обхопила Макса, який чимдуж намагався звільнитися з її рук.
— Ми поки не знаємо. Андерс Нільссон убитий — це все, що нам відомо. Ви чули або бачили щось незвичне?
— Ні, я не пригадую нічого такого. Спочатку я почула, як сусід почав розмовляти з кимось на сходовому майданчику, а опісля прибули поліція й швидка допомога. І почалася метушня.
— Рано-вранці чи вночі ви теж не чули нічого дивного? — Патрик не здавався.
— Ні, нічого.
Зрештою він зрозумів, що навряд чи зможе довідатися від неї більше.
— Гаразд. Дякую за допомогу, Єнні.
Він усміхнувся Максові, який відразу ж схопив Патрика за палець і залився радісним сміхом. Патрик мимохіть звільнив палець і повільно позадкував до квартири Андерса, продовжуючи махати Максові.
Лена стояла біля дверей квартири Андерса й глузливо посміхалася.
— Що, скучили одне за одним?
Патрик відчув, що заливається рум’янцем, і Лена посміхнулася ще дужче. Він щось пробелькотів у відповідь. Лена першою зайшла до квартири й промовила через плече:
— І знай: я незаміжня, і мій біологічний годинник цокає так гучно, що вночі мені ледве вдається заснути.
Хоча Патрик знав, що вона жартує й це її звичайний спосіб фліртувати, він однаково почервонів іще більше. Патрик стримався від відповіді, а коли вони зайшли до квартири Андерса, приводи для усмішок у них обох зникли.
Хтось зняв тіло Андерса й поклав його на підлогу у вітальні. Прямо над тілом висів гачок із прикріпленим до нього одним кінцем мотузки завдовжки близько десяти сантиметрів, тоді як другий кінець обплітав шию Андерса. На його шиї Патрик побачив глибоку яскраво-червону рану в місці, де мотузка впилася в шкіру. Дивитися на неприродний колір облич жертв завжди було нестерпно: від удушення вони мали дуже моторошний вигляд і набували неприємного синьо-фіолетового забарвлення. Товстий набряклий язик, що стирчав між губами, також був типовим для жертв, яких повісили або задушили. Хоча досвід Патрика в розкритті вбивств був дуже скромним, щороку поліції доводилося не раз мати справу із самогубствами, і сам Патрик за всю свою кар’єру став свідком трьох таких випадків.
Коли Патрик оглянув вітальню, то помітив одну річ, що відкидала можливість самогубства. Андерс аж ніяк не міг забратися так високо й просунути голову в петлю, адже поблизу не було жодного стільчика чи столу. Андерс просто висів посеред кімнати, наче моторошний мобільник.
Патрик обережно обійшов з усіх боків тіло Андерса. Очі того були розплющеними й непорушно дивилися в стелю. Патрикові кортіло підійти ближче й закрити очі померлого, але він знав, що до прибуття експертів ніхто не має права чіпати тіло. Якщо казати щиро, то, за правилами, ніхто й не повинен був знімати його до приїзду експертів. Подивившись у витріщені очі Андерса, Патрик відчув, як його проймає дрож. Здавалося, наче очі мерця переслідують його.
Патрик помітив, що на стінах не залишилося жодної картини. На їхньому місці тепер була суцільна порожнеча. Та загалом кімната здавалася так само засміченою, як і тоді, коли Патрик завітав сюди вперше. Однак тоді її прикрашали картини, які надавали квартирі Андерса певного декадентського духу завдяки різкому контрасту бруду й краси. Тепер тут було лише брудно й гидко.
Лена безперервно комусь телефонувала. Вона відповідала короткими та нескладними фразами, аж раптом захлопнула свій маленький «Ерікссон» і повернулася до Патрика.
— Я отримала підтвердження, що незабаром приїдуть експерти для вивчення місця злочину. Вони вже виїжджають із Ґетеборґа. Тож зараз ми не маємо нічого чіпати. Пропоную зачекати надворі.
Вони вийшли на сходовий майданчик, і Лена обережно зачинила двері ключем, що стирчав із внутрішнього боку. Коли вони вийшли з під’їзду, мороз пробирав аж до самісіньких кісток, і вони почали тупцювати з ноги на ногу, аби зігрітися.
— Де подівся Янне?
— Він сьогодні ваббає.
— Ваббає?
Патрик спантеличено подивився на неї.
— Доглядає за хворою дитиною. VAB[7]. Поблизу нікого не виявилося, тож мені довелося їхати на виклик самій.
Патрик неуважно кивнув. Він мав погодитися з Леною. Зараз усе вказувало на те, що вони шукали одного й того самого вбивцю. Поспішні висновки — найприкріша помилка в роботі поліцейського, однак шансів обмаль, що в такому маленькому містечку раптом з’явилося два вбивці. А якщо згадати про тісний зв’язок між двома жертвами, то шанси зменшувалися ще більше.
Вони припускали, що експерти приїдуть щонайменше за півтори години, а то й за дві. Аби хоч трохи вберегтися від холоду, сіли в автомобіль Патрика й увімкнули обігрівач. Понад годину Патрик і Лена сиділи в тиші та слухали поп-музику, що лунала на радіо й контрастувала з таким тривалим очікуванням. За годину та сорок хвилин на стоянку заїхали два поліцейські автомобілі, і вони вийшли, аби зустріти колег.