Цей день видався найтривожнішим у його житті. Він чимало бачив за роки своєї роботи в поліції, але ніколи не чув такої зворушливої й трагічної історії, яку сьогодні розповів Карл-Ерік.
Хоча Патрик і знав правду, але йому однаково було важко усвідомити почуте. Як можна жити далі, переживши такий жах, який пережила Алекс? Вона не лише зазнала зґвалтування в дитячі роки, а ще й змушена була решту свого життя прожити з постійним нагадуванням про це. Що б Патрик не робив, йому ніяк не вдавалося виправдати вчинок Бірґіт і Карла-Еріка. Він і уявити не міг, щоб сам дозволив злочинцеві залишитися непокараним, якби той зґвалтував його власну дитину. Ба більше, він не зміг би тримати все це в таємниці. Як може авторитет бути важливішим за життя й здоров’я дитини? Йому неймовірно важко це зрозуміти.
Патрик заплющив очі й відкинув голову. Уже почало сутеніти й настав час їхати додому, але він відчував слабкість та неспокій. Навіть думка про Еріку, яка чекала на нього, не могла змусити його завести автомобіль і повернутися до Ф’єлльбакки. Його добре випрацюване позитивне ставлення до життя було розбите вщент, і вперше за весь час Патрик засумнівався, що доброго в людях більше, ніж поганого.
Він почувався дещо винним, бо ця моторошна історія насправді зачепила його за саме серце. Однак водночас Патрика охопило професійне задоволення, бо пазлики почали потроху складатися. Цього вечора знайшлося чимало відповідей на запитання. Утім, Патрик почувався більш розчарованим, ніж раніше. Хоча він і дістав пояснення багатьох речей, усе одно незрозумілим залишалося, хто вбив Алекс та Андерса. Певно, мотив лежав у минулому, а може, він аж ніяк не пов’язаний із минулим, хоча це здавалося неймовірним. Минуле — єдиний чіткий зв’язок між Алекс та Андерсом.
Але чому комусь знадобилося їх убивати через насилля, вчинене понад двадцять п’ять років тому? І чому зараз? Що змусило заговорити те, що так багато років мовчало? Що стало причиною двох смертей із різницею у два тижні? Найжахливішим було те, що Патрик гадки не мав, у якому напрямку варто продовжувати розслідування.
Цей вечір ознаменувався великим проривом у розслідуванні, але водночас завів у глухий кут. Патрик проаналізував усе те, що зробив і почув за цей день, і раптом згадав, що в нього в автомобілі лежить те, що якраз зараз може стати в пригоді. Він зовсім забув про цю річ через візит до Карлґренів та інфаркт Карла-Еріка. Умить до Патрика повернувся ентузіазм, яким він був охоплений зранку, і він згадав, що має чудову нагоду подивитися на цю річ ближче. Якби ж йому бодай трохи пощастило.
Патрик увімкнув мобільний телефон і, проігнорувавши сповіщення про три нові повідомлення, зателефонував у довідкову службу, аби дізнатися номер Сальґренської лікарні. Щойно йому відповіли, Патрик узявся набирати номер.
— Сальґренська лікарня.
— Вітаю. Мене звати Патрик Гедстрем. Я хотів би довідатися, чи працює у вас Роберт Ек у відділі судової медицини?
— Зачекайте, будь ласка, доки ми перевіримо.
Патрик затамував подих. Роберт був його одногрупником зі школи поліції, а після закінчення навчання здобув освіту в галузі судової медицини. У юнацькі роки вони дуже тісно спілкувалися, а потім втратили зв’язок. Патрик чув, що Роберт зараз працює в Сальґренській лікарні, і тримав кулаки, щоб це підтвердилося.
— Так, у нас працює Роберт Ек. З’єднати з ним?
Патрик зрадів до глибини душі.
— Так, будь ласка.
Пролунало кілька гудків, після яких Патрик почув добре знайомий голос Роберта:
— Відділ судової медицини, Роберт Ек.
— Привіт, Робане[8]. Упізнав мене?
На мить запанувала тиша. Патрик був упевнений, що Роберт не впізнав його голосу, тож уже був готовий йому допомогти. Але враз почув радісний вигук:
— Патрик Гедстрем, чорт візьми! Як давно я тебе не чув! Як ти знайшов мене? Дуже неочікувано.
Голос Роберта звучав трохи глузливо, і Патрикові стало дещо соромно. Він знав, що сам жахливо підтримував зв’язок із людьми. Робертові це вдавалося набагато краще, але він, імовірно, утомився від того, що завжди телефонував першим. Патрикові стало ще більш соромно, коли він подумав, що звик телефонувати лише тоді, коли йому щось потрібно. Однак відступати було вже запізно.
— Я знаю, що це дуже прикро з мого боку, що я так рідко телефоную. Зараз я сиджу в автомобілі біля Сальґренської лікарні. Я чув, що ти працюєш тут. Подумав, що якщо ти зараз у себе, то я можу заскочити на кілька хвилин.
— О Боже! Заходь, звісно, це просто чудово!
— Як тебе знайти?
— Ми працюємо в підвалі. Заходь у центральні двері, проїдь ліфтом на нижній поверх, поверни праворуч і йди до кінця коридору. Останні двері наші. Подзвони в них, і я тобі відчиню. Дуже чудово буде побачитися.
— Навзаєм. Тоді побачимося за кілька хвилин.
Патрикові знову стало соромно, що він мав на меті попросити давнього друга про допомогу, але сам він не раз рятував Роберта. Під час навчання Роберт жив разом із ним і був заручений із дівчиною на ім’я Сюсанне, але водночас загравав до їхньої одногрупниці Марі. Усе це тривало майже два роки, і Патрик неодноразово виручав Роберта. Багато разів він вигадував другові алібі й використовував свою багату уяву на максимум, коли телефонувала Сюсанне й запитувала в нього, чи не знає він, де Роберт.
Зараз усе це здавалося йому нечесною грою. Але тоді вони були юними й наївними, і, якщо казати щиро, він вважав це дуже захопливим і навіть трохи заздрив Робертові, який мав двох наречених. Звісно, одного дня все це добігло кінця: Роберт залишився і без помешкання, і без дівчат. Кілька тижнів йому довелося ночувати на дивані Патрика, допоки він не знайшов нову дівчину, з якою почав жити разом.
Коли Патрик почув, що Роберт працює в Сальґренській лікарні, дійшли й плітки, що той одружений і має дітей. Патрикові складно було це уявити. Як-не-як зараз він усе з’ясує.
Патрик простував нескінченним коридором лікарні. Хоча, за словами Роберта, усе було просто, він встиг двічі заблукати, доки зрештою не опинився біля правильних дверей. Він подзвонив у них і зачекав. Двері посмиком відчинилися.
— Приві-і-і-т!
Вони люб’язно обійнялися, а потім відступили крок назад, аби роздивитися один одного. Патрик помітив, що час не відбився на Робертові, і сподівався, що Роберт про нього такої самої думки. Для впевненості він втягнув живіт і трохи розпрямив груди.
— Заходь-заходь.
Роберт завів його до свого офісу, який здавався дуже тісним, і місця ледве вистачало на одну людину. Годі вже казати про двох. Патрик роздивився Роберта ближче, сівши навпроти нього на стілець перед письмовим столом. Його світле волосся було так само добре підстрижене, як і в юнацькі роки, а під білим халатом виднівся так само добре випрасуваний одяг. Патрик завжди задумувався про те, що охайність Роберта контрастувала з тим хаосом, який він часто створював в особистому житті. Його погляд прикувала світлина на поличці за письмовим столом.
— Це твоя сім’я?
Патрикові не вдалося приховати здивування.
Роберт гордо всміхнувся й дістав із полички фотографію.
— Та-ак, це моя дружина Каріна та двоє дітей — Оскар і Майя.
— Скільки їм років?
— Оскарові два роки, а Майї шість місяців.
— Чудово. Коли ти одружився?
— Три роки тому. Ти ніколи не уявляв, що з мене може вийти батько родини?
Патрик засміявся.
— Маю зізнатися, це стало для мене несподіванкою.
— Знаєш, кажуть, що на старість грішник сам іде до церкви. А як твої справи? Теж, певно, маєш велике сімейство?
— Насправді ні. Я розлучений. Та й дітей не маю, але, зважаючи на обставини, це навіть добре.
— Шкода, що так.
— Усе не так погано. Зараз у мене дещо налагоджується, тож згодом побачимо.
— Що ж трапилося, що ти, мов грім із ясного неба, з’явився після стількох років?
Патрик зніяковів. Він знову згадав про те, що так довго не давав про себе знати, а з’явився лише тоді, коли йому знадобилася допомога.
— Я був у місті в робочих справах і пригадав, що ти працюєш у судовій медицині. Мені потрібна твоя допомога з однією річчю, просто я не маю часу віддати її на розгляд нашим колегам. Вони впораються щонайменше за тиждень, а я не маю стільки часу. Та й терпіння.