Павло примружив очі.
– Вони точно нічого не зроблять без твого наказу, – тихо сказав він. – Це твої пси, а ти їхній господар. І ти маєш взяти мене живим. Це був твій наказ.
– Мені казали, що ти розумний. – Нападник кивнув. – Але не розраховуй, що ми залишимо тебе живим будь-якою ціною. Якщо почнеш смикатися, помреш. Розумієш?
– Розумію. – Павло повернув голову до свого коня. Той, опустивши голову, намагався гризти сухі травинки. – Як розумію, зараз відправимося у далеку подорож?
– Для когось далеко, для когось близько. Не дивись так на лошака, на своєму не поїдеш, ми не знаємо, яких трюків його навчили, а я не маю бажання закінчити життя на дорозі зі слідами підкови на потилиці.
– А я можу хоча б флягу з трав'яною горілкою взяти? Відчуваю, що мене починає трясти, я повинен підкріпитися.
Керівник нападників коротко засміявся.
– Можеш лікуватися. Стій! – зупинив він козака, який уже рушив у бік коня. – Борис[1] її потім принесе.
Мелех зупинився на половині кроку, його плечі трохи опустилися.
– Не вдалася хитрість, пане Мелех? – запитав злісно драгун.
Павло обернувся, розвівши безпорадно руки…
І раптом продовжив рух, крутнувся, як дзиґа. Широкі хайдавери зашуміли, сорочка надулася на грудях. Перш ніж здивований могутній чоловік встиг щось зробити, козак опинився за його спиною, блиснуло коротке лезо ножа, закріпленого на шкіряній петлі і досі прихованого в складках штанів. Як же Павло був у цю мить вдячний Крусі за те, що вона вшила ремінь і показала, як вивільняти лезо, використовуючи саме такий обертовий рух. Лезо притулилося до горла супротивника, Мелех підбив тому коліна і потягнув на себе, падаючи так, щоб якомога більше сховатися під його тілом. А той, чорт забирай, був важкий, аж дух з грудей вибило.
— Якщо хтось вистрілить, — вигукнув Павло приглушеним голосом, — я переріжу горло вашому отаману!
— Не будь дурнем, — процідив командир нападників. Хоча його голос був цілком спокійним, але Мелех відчував його сильне серцебиття.
"Кожен боїться", – згадав він слова брата, вимовлені колись, коли допитували особливо впертого татарина. "Страх забирає сили у кожного, але деякі вміють контролювати його краще за інших, і саме їх можна назвати справжніми молодцями".
Цей солдат чудово контролював свій страх.
– Тобі буде вигідним померти зараз і відразу? Перш ніж дізнатися, чого від тебе хочуть?
– Краще смерть, ніж тортури, – відрізав козак.
– Навіть тортури не завжди означають кінець життя.
– Скажи, хто вас на мене наслав, тоді, можливо, я тебе і не заріжу.
– Можливо? – змушено засміявся полонений.
– Якщо я вирішу, що ти брешеш, я переріжу тобі горло, і нехай мене застрілять. Мені все одно.
Драгун вагався хвилину.
– Хай буде так, – сказав він. – Я скажу. Сам Хміль послав нас, щоб ми привели тебе до нього.
Павло Мелех на мить затамував подих.
– А що ти маєш на підтвердження своїх слів?
– Залізні листи, видані в Білій Церкві, підписані його рукою. Ти думаєш, що в країні, охопленій пожежею, невеликий загін зміг би дістатися сюди без вагомих документів?
Павло деякий час розмірковував. Чоловік все більше тиснув на нього – ще трохи, і в очах почне темніти.
– Де ці перепустки?
– У сідельній сумці. Гей, Боря! – гукнув драгун. – Візьми лист гетьмана і покажи цьому невіруючому! Тільки без хитрощів, бо він розріже мені горло, як півню!
За мить до лежачих підійшов кремезний козак у чоботях до колін, знятих з якогось німецького найманця. Повільно, не роблячи різких рухів, він нахилився і показав Павлу перепустку, заповнену рівним, красивим почерком і скріплену гетьманською печаткою.
– Читати вмієш? – запитав командир нападників.
– Вмію, вмію, – пробурмотів Мелех. – Та це неважливо. Я впізнаю печатку і підпис.
Він відпустив драгуна, скинув його з себе і глибоко вдихнув повітря.
Козак не чинив опору, коли йому зв'язували руки і, навчені досвідом, обмацували в пошуках прихованої зброї.
□□□
Параска вилила воду з відра на суху землю перед ґанком. Починало вже холоднішати, але небо не дарувало землі дощу. Вона повернулася, щоб увійти назад до хати, коли її погляд впав на крихітну рослинку, що росла точно посередині калюжі. Стара жінка зітхнула, нахилилася і вирвала її.
Вовча ягода. Якщо її залишити, вона скоро захопить весь город. Вперта рослина. Останнім часом вона завжди з'являлася в одному і тому ж місці... У місці, де впав той проклятий вовк, який намагався вбити Маріку і загризти дитину. Казали, що кров народу вовків є могутньою і має чарівні властивості. Ця рослина була, мабуть, найкращим прикладом цього, адже Параска ніколи раніше не зустрічала такої рослини в ближніх і далеких околицях. Знахарки використовували її для різних цілей, як лікувальних, так і протилежних. Вовча ягода — це завжди небезпечна річ. І було б краще, якби Маріка її не бачила. Навіщо дівчині нагадувати про погані часи. Вона ледь-ледь налагодила стосунки з Сергієм, ледь-ледь прив'язалася серцем до нового життя, встигла трохи насолодитися поверненням доньки... Вона заслужила на трохи спокою.