Тоді Міхей вирішив діяти, перш ніж незваний гість зірве їхні плани. Він кинувся на таємничого чоловіка, але не встиг зробити і двох кроків, як той уже був біля нього, здавалося, лише махнув рукою, і могутній вовкозак полетів назад, спиною впавши на здивованого Павла. Кирило, не роздумуючи, також кинувся до Якуба, перетворюючись у польоті. Однак він не встиг скористатися іклами та кігтями. Перш ніж закінчити перетворення, він опинився в залізних обіймах. Сталеві пальці майже розчавили морду, супротивник схопив Кирила так, що важке, волохате тіло звисало під його пахвою. Кат одразу ж впав на бік, притискаючи вовка так, щоб той не міг дістати його кігтями. Він уже підняв кулак, щоб Кирило знепритомнів, коли його зупинило шипіння:
– Досить, заспокойтеся всі!
Це Павло Мелех оговтався від ошелешення. Він дійшов висновку, той, хто посеред ночі позбавляється охорони перед дверима командувача обороною і зберігає повну тишу під час боротьби, не може бути захисником Хмельницького, а навпаки. Вони повинні дійти згоди, а не битися. Для цього завжди знайдеться час.
Якуб обережно відпустив вовкозака, який знову повернув собі людську подобу. Вони стояли один навпроти одного. Кирило набичився. Він ще не бачив людини, яка за швидкістю могла б зрівнятися з вовком, а тим більше з перетвореним. Отже, це був не звичайний чоловік...
Але й не вовк, бо він би це відчув.
– А скільки живе такий кат, як ти? – запитав Тимошко після чергової хвилини мовчання.
Якуб не відповів, дивлячись на лежачого.
– Я готовий до дуже довгого життя ката – змушено посміхнувся молодий Хмельницький.
– Але точно не такого довгого, як моє – перебив Якуб.
Тон його голосу чітко вказував, що він закінчив розмову про гроші. Тимошко в одну мить весь покрився потом. У цьому катові було щось нелюдське. Не тому, що він займався саме такою професією – син гетьмана бачив уже багатьох катів, сам не цурався тортур, але завжди помічав у цих людях якісь слабкості. Вони мали холодні й жорстокі очі, але десь на дні ховалися звичайні почуття. А коли на нього дивився той, кого звали Якубом, він бачив лише холод, ніби з його зіниць проглядало саме дно пекла.
– Хотів би я дізнатися твою історію, — промурмотів він мимоволі, всупереч собі.
– Багато хто хотів би, — відповів кат, зовсім не здивований раптовим висловлюванням полоненого. – Але це довга історія і тільки моя, пане Хмільницький. А тобі вже час...
У цю мить двері з гучним тріском відчинилися, і до кімнати вбігли Лівка з Іллєю. Ударений важким крилом дверей, Мелех впав, втративши свідомість.
Двоє на двох – це вже кращий рахунок, ніж троє на двох, промайнуло в голові Пастуха. У цю мить він помітив Якуба, що стояв біля ліжка. І відразу пошкодував, що з ними немає Семена.
– Стій! – вигукнув Ілля.
Але було запізно. Кат неквапливим, але й невблаганним рухом опустив руку. Вона впала на горло Тимошки. Короткий рух пальців, незначний тиск, і очі гетьманського сина запали вглиб черепа.
– Мовчи! – гаркнув Міхей. – Не кричи!
У мить ока вони з Кирилом опинилися біля козаків з оголеними кинджалами, приставили їх до їхніх горлянок, перш ніж ті встигли поворухнутися. Але це не збентежило прибулих. Лівка подивився на каламутно блискуче лезо, як на настирливу муху, а Ілля лише випнув губи.
Було видно, що вони не дуже переймаються небезпекою і готові до бою.
– Мовчи! – повторив за вовкозаком Якуб. – Навіть якщо ти хотів врятувати ось цього, більше немає про що дискутувати. Ми можемо тільки домовитися. Бо якщо сюди ввірвуться вартові, а це станеться, коли командир варти зробить обхід, ви не викрутитеся! А ми скажемо, що ви вбивали його разом з нами. Втім, вони точно не будуть розпитувати, а просто надінуть на нас кайдани і посадять на палі. Або прив'яжуть до гармат і розірвуть ядром.
– Так і буде, як тільки прийде зміна варти, – тверезо зауважив Мелех. Він прийшов до тями, сидів тепер на підлозі, обережно торкаючись потилиці. – І вони перевернуть все місто в пошуках вбивць. На кого ж першими впадуть підозри, як не на тих, хто прибув останнім?
– Тільки нас тут уже не буде, – криво посміхнувся Якуб. – То як, панове молодці? Хочете битися з нами тут і зараз, чи пояснимо все вже назовні, десь у безпечному місці?
□□□
Сергій прокинувся мокрий від поту. Послання з гілок нагадувала справжнє мадейове ложе[10], яким піп і старий Ромашка страхали допитливих дітей. Місяць світив крізь хмари, викликаючи тривогу. Відтоді, як повернулася Маріка, хорунжий почав боятися срібного диска. Він не любив його і раніше, бо в ясну ніч було важче вистежити ворога, а світ, вкритий похмурими тінями, було важче осягнути, ніж у повній темряві, коли доводилося покладатися на інші органи чуття. При місяці навіть звуки та запахи здавалися ілюзорними, нереальними. Чи був цей нічний мандрівник, незграбне відображення справжнього сонця, здатним захопити владу над землею та істотами, що її населяли? Чи створив він народ перших вовків, про яких говорив старий, і чи змусив змішування їхньої крові з людською кров’ю призвести до вовчої природи подібних до вовків істот? Можливо, ніхто, навіть пустельник, не зміг би відповісти на це питання. І, чесно кажучи, Сергій взагалі не хотів би знати. Усвідомлення того, що над головою кружляє щось на кшталт жорстокого демона, було б нестерпним, як і усвідомлення того, що це лише нащадок сонця та зірок, байдужий до людської долі, як іноді казали.
10
Мадейове ложе. Також відоме як Ложко Правосуддя, лава для витягування або ліжко для тортур. Згідно з народними переказами, назва походить від імені розбійника Мадея, чиї злі вчинки принесли йому ложе тортур у пеклі, наїжачене цвяхами, гачками, ножами та іншими гострими предметами.